BooksUkraine.com » Класика » Син землі, Турянський Осип Васильович 📚 - Українською

Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

111
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Син землі" автора Турянський Осип Васильович. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 57
Перейти на сторінку:
Іван Куценко.

- Вона в безпечному місці... їй не станеться нічого злого...

Коли Іван це почув, обняв Степанію за шию та приклав уста до її уст.

- Де ж це безпечне місце?..

- Вона тепер находиться в «Товаристві святої терпеливості», серед великого Лопатинського лісу...

- Хто ж її туди завіз і навіщо?..

- Якраз вона збиралася іти до тебе сьогодні рано, а я заїхала їй дорогу і попрохала її поїхати зі мною на кілька хвилинок оглянути той дивний дім. Вона сіла, і я її туди завезла та повертаю відтіля якраз тепер назад...

- Яку ж ти мала ціль її замкнути в тому домі?..

- «Товариство святої терпеливості» запевнило нас, що до кількох днів вона або згідно з нашими бажаннями вийде замуж за графа Козицького, або стане монахинею...

- А як вона не схоче ні одного, ні другого?..

- Товариство заявило нам, що воно має доволі способів перемінити її вдачу. Не дурно ж воно називається «Товариством святої терпеливості»...

Іван Куценко пригадав собі середньовічні тортури, й мороз пішов по нім. Почув у лісі стукіт сокир і шорохіт пил. Це селяни стинали сосни, призначені мавкою для них. Іван спинив повіз і сказав Степанії, що за хвильку вернеться назад до неї, а тепер мусить з кількома старшими селянами побалакати про те, чи не краще, з огляду на змінені обставини, перестати зрубувати ліс?.. Іван прибіг дуже скоро до селян, зібрав їх миттю разом і сказав:

- Пан Гаєвич хоче панну граф'янку віку збавити за те, що вона така добра для вас. Замкнув її в чорнім домі в Лопатинському лісі. Де ваші коні?..

- Тут пасуться біля лісу,- відповіли селяни.

- Тридцять з вас хай зараз сідає на коні і поможе мені рятувати панну граф'янку. Візьміть сокири з собою та їдьте п'ятдесят кроків за повозом, котрим я їду до того дому. Зробіть це зараз.

Селяни кинулися на свої коні,- а Іван Куценко вернув до повозу та їхав поволі. Приспішив їзду, коли побачив у віддалі п'ятдесяти кроків не тридцять, а сотню селян на конях.

 

 

XVII

 

 

Іван Куценко мав тепер у повозі Степанії чимало клопоту. Що буде, як за хвилину Степанія захоче вертати додому? Коли він до того допустить, і коли вона побачить селян на конях, вона миттю догадається, що його «любовні» слова, обійми і поцілунки з нею - все те було лиш його потворним підступом, нечуваними хитрощами й чорною облудою, щоби від неї видобути зізнання, що вона зробила з сестрінкою, та де її поділа. Іван міг би утікти від її такого підозріння, якби разом з нею їхав повозом назад додому. Але за ніщо у світі того він не зробить, бо не може стратити найменшої хвилинки у своїм бажанні рятувати мавку та не може кинути селян, з котрими зараз мусить їхати до того дивного товариства.

Іван думав:

«Не пущу її додому... Мусить їхати разом зі мною до монастиря... Її легко всередину пустять... А за нею і мою кінноту...»

Нараз він нагально станув, і знадвору долетів голос візника:

- Прошу пані... За нами хмара хлопів на конях іде!..

Іван трошки збентежився, відхилив дверцята до повозу та закликав до візника:

- Далі їдь!

Тим часом Степанія відслонила віконце у задній стіні повозу й, коли побачила селян на конях, запитала Івана:

- Що це значить?..

Іван теж поглянув крізь віконце й відповів спокійно:

- Нічого... Я сказав селянам, що панна граф'янка нагло забажала стати монахинею й тепер не знати, що буде з її лісовою даровизною для них... Видно, що вони їдуть у монастир запитати панну граф'янку, чи мають далі стинати дерева, чи ні?.. Це їхня справа.

- Куди ж ми їдемо тепер?.. - питала пані Степанія.

- На прохід... Ми обоє можемо уже вертати...

- Де ж ми, Іване?..

- Якраз ми виїхали з лісу...

Степанія закликала:

- Це вже задалеко... Вертаймо назад! Іване, скажи візникові, хай вертає.

В повній свідомості того, що має зробити, Іван одхилив дверцята, щоб дати доручення візникові їхати назад. Але зараз зачинив дверцята і закликав до Степанії так, начеби щойно тепер він упав на цю думку:

- Ах! У мене блиснула нараз оригінальна ідея!..

- Яка?.. - спитала Степанія і пригорнулася до нього.

Іван узяв голову Степанії у свої обидві руки і устами доторкнувся її уст.

- Ми тепер поїдемо обоє на хвилинку до того дому в лісі... - сказав Іван.

Якби нагло скорпіон її вкусив, отак Степанія відскочила від Івана, зблідла, очі витріщила і до нього крикнула:

- Що це значить?..

- Я хочу дати доказ твоїй сестрінці, як я, Степочко, тебе кохаю...

- Іванчику, невже це дійсна правда, що ти кажеш?..

- Так...

- Отже, присягни мені, Іване, чи це дійсна правда...

Іван, який заздалегідь уложив це речення, щоби воно було двозначне та не допускало кривоприсяги, супокійно відповів:

- Присягаю тобі, що я сказав правду...

- Іванчику, який же доказ ти хотів би дати перед моєю сестрінкою на те, що ти лише мене кохаєш?..

- На очах сестрінки я обійму тебе й закличу: «Ти, Степочко, моє єдине й вічне вогняне кохання...»

- Мій найсолодший, хай буде так... одначе з одним маленьким застереженням...

- Яким?..

- Обіймеш мене... і навіть поцілуєш на очах сестрінки, але, за винятком її, хай ніхто не бачить і не знає цього...

- Чому?..

- Бо, знаєш, якби чоловік довідався, були б великі неприємності...

- А від сестрінки не довідається?..

- Він їй ніколи не повірить... Він її має за пострілену людину...

- Так не можна говорити. Мусиш бути справедливою супроти неї, тим більше, що вона твоя сестрінка. Отже, згідно з правдою обоє мусимо сказати, що твоя сестрінка - незвичайно мудра та розумна панна.

- Значить, Іване, я не тільки гарна, але і мудріша, й розумніша жінка від сестрінки, правда?..

Іван пригорнув її до себе.

Тим часом Івана вже стала брати досада, й він тепер продумував над тим, як би висвободитись від слинявих ніжностей Степанії. А вона розжалоблювалася:

- Ох, яка я нещасна! Я поїду на відпуст до Лопатина... Багато грошей дам на величаву службу божу, щоби ти, найкращий, найсолодший мій Іване, був вічно мій.

Іван глянув на Степанію і нагло стрепенувся, йому здавалося, що те єство, що тремтючі рамена до нього простягає і з затьмарених

1 ... 51 52 53 ... 57
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син землі, Турянський Осип Васильович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син землі, Турянський Осип Васильович"