Читати книгу - "Одна ніч, Ясміна Лав"

-Я вірю.....
-Він тобі щось зробив? -чую як Артур злиться.
-Ні.

-Все, достатньо! Забери дівку! - наказує старий охоронцю і вириває у мене з рук телефон.

Мене тут же піднімають із стільця і ​​виводять із кімнати.

-Ну що, почув? Все нормально з твоєю красунею. Але якщо ти...
-Не смій чіпати її !!!....

Чую уривок розмови, поки мене ведуть назад. 
Коли зачиняються двері і я залишаюся одна, накочуються сльози.
Просто сідаю на холодну землю та реву.
Через мене Артур втратить пам'ять про батька. Через мене він повинен віддати те, що йому так дорого.
Я плачу, поки не настає жахлива втома, а потім просто лягаю на розкладачку і дивлюся в сіру стелю.

Голова розколюється, а очі пече від пролитих сліз.
На душі шкребуться кішки і мене вже не дуже хвилює що буде зі мною далі.
Лежу і розумію що дуже хочу в туалет.
А це гарна ідея.

- Гей! Де ви?! Я в туалет хочу! - кричу на весь голос і стукаю у двері.

Ось тільки нікого не чую за дверима. Проходить кілька хвилин, але все одно тиша.

-Ти що, оглух?! Я пісяти хочу, !!! Не можу більше терпіти!

Ще минає хвилина і я вже хочу знову кричати, як чую шарудіння за дверима.
Переді мною стоїть той самий високий чоловік, що нещодавно вів мене на розмову і оглядає знизу вгору.

- Ідемо.

Ми проходимо тим самим коридором, до самого кінця. Світло лампочок ледве доходить сюди і мені дуже страшно, але я мушу спробувати.

- Сюди. - каже чоловік, відчиняючи праворуч двері.

Не велика кімната- унітаз, умивальник і маленьке віконечко вгорі.
Тааакк...
Я вже й забула, що хотіла дійсно в туалет. 
Залажу на кришку унітазу і намагаюся дотягнутися до маленького віконця. Чесно сказати, я не впевнена, що можу вилізти через нього, але спробувати варто.
І ось .... Ще трохи ..... Ще трохи.
І вуаля. Свобода.

Зістрибнувши вниз, оглядаюся. Нікого не видно довкола будинку.
Подвір'я заросло високою травою, а за парканом ліс. Навіть не встигаю подумати, як ноги несуть мене вперед.

Я біжу не обертаючись. Швидше за все, мою втечу вже помітили і кинулися навздогін. Але нічого...
Бігати я вмію. Шкода, що місцевості не знаю.

Все далі і далі забігаю в хащі, а сама розумію що вибратися звідси мені допоможе хіба диво .... 
Раптом чую гавкіт собаки і ноги починають тремтіти. Напевно, це за мною..... 
Якщо так, то у мене немає шансів...

Намагаюсь бігти швидше, не розбираючи дороги. Гілки, що трапляються на шляху, б'ють боляче по обличчю і рукам. Ноги взагалі не відчуваю, але зупинятись не збираюся...
Я бігтиму поки не впаду. Поки не видихнусь зовсім.
Відчуваю запах якийсь дивний…
Бензин? Не впевнена... 
Але трохи пригальмовую і намагаюся озирнутися довкола.

Ліс.... І більше нічого.
Прислухаюся, та не чую нічого, крім шелесту листя. Навіть птахи не співають.... І приходить страх.
Сідаю під дерево і опускаю голову на коліна. Плакати нема сил, та й не варто. 
Є ж і добра сторона.
Артур не віддасть своє казино, тому що їм не буде чим його шантажувати.

І раптом різко здригаюся від реву мотора. Авто.
Це машина проїхала недалеко.
Схоплююся і біжу на звук. 
Бігти довелося недовго. Пробравшись через кущі, виходжу на дорогу. От тільки порожню. Але нічого.... 
Якщо одна машина проїхала, то ще будуть. 
Знати б тільки куди йти.

Приблизно зорієнтувавшись, звідки я бігла, прямую в інший бік. Я йду швидко, майже біжу. Боюся зустріти тих, хто викрав мене.
І мабуть не дарма.
Бачу як із-за повороту, на скаженій швидкості їде чорний джип. 
Це точно не місцеві ...
Не усвідомлюючи даю назад ... 
А коли чую як машина гальмує, то різко розвертаюся і намагаюся бігти настільки швидко, наскільки це можливо.

-Мишко ....!!!

Чую позаду до болю знайомий голос і встаю на місці, як укопана. 
Ні, не може бути.
Боюся повернутися....
Боюся побачити що помилилася...

Чую швидкі кроки. 
А через секунду мене огортає рідний запах.
Повертаюсь і мене змітає в обійми Артур...
Я не помилилася ...
Він прийшов за мною ...

-Я кохаю тебе. - чую рідний голос...
-І я тебе...