Читати книгу - "Повернення короля"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мері схопив його за руку і поцілував її.
– Мені страшенно прикро! – сказав він. – Іди негайно! Відколи ми зустрілися з тобою тієї ночі у Брі, завдаємо тобі тільки клопотів. Такий уже звичай у мого народу: ми весело базікаємо навіть у скрутні часи і говоримо менше важливого, ніж вартувало б. Ми боїмося набалакати забагато. Тому просто втрачаємо дар мови, коли вважаємо, що жарт не пасуватиме до ситуації.
– Мені добре про це відомо, інакше я не повівся би з тобою так само, – відказав Араґорн. – Многії та благії літа Ширу!
Відтак він поцілував Мері й вийшов, а Ґандальф подався за ним.
* * *
А Піпін залишився.
– Ніколи не зустрічав таких, як він, – сказав другові. – Ну, ще хіба Ґандальф. Гадаю, вони родичі. Любий мій бовдуре, твоя торба лежить біля ліжка, а коли я зустрів тебе, то вона висіла в тебе за плечима. Араґорн, звісно, постійно бачив її. Ну ж бо! Це – довгодільський лист. Натоптуй люльку, доки я знайду хоч щось попоїсти. Ой, світоньку милий! Ми, Туки та Брендіцапи, не створені для того, щоби жити на межі своїх сил.
– Таки ні, – погодився Мері. – Я – точно ні. Принаймні поки що. Але тепер ми бодай знаємо, як воно, і можемо шанувати тих, хто це робить. Найліпше починати з любові до того, до чого ти звик, гадаю. Треба ж від чогось відштовхуватися, мати якесь коріння, а шар родючого ґрунту в Ширі доволі глибокий. Але є речі глибші та шляхетніші, й жоден наш предок не спромігся би спокійно доглянути свій сад, якби не вони – незалежно від того, знає він про це чи ні. Я радий, що мені про них відомо бодай трохи. Та не розумію, чому це я так розбалакався. Де ж той листок? І дістань-но мені з торбини люльку, якщо вона не зламалась.
* * *
Араґорн і Ґандальф пішли до Наглядача Осель Зцілення і наказали йому, щоби Фарамира й Еовин залишили там і турботливо доглядали ще багато днів.
– Володарка Еовин, – мовив Араґорн, – невдовзі пориватиметься встати й піти звідси, проте цьому слід завадити всіма можливими способами й утримувати її тут щонайменше десять днів.
– А щодо Фарамира, – сказав Ґандальф, – то незабаром йому доведеться дізнатися, що його батько помер. Однак повністю почути цю історію – зокрема про те, що Денетор утратив розум, – він повинен лише тоді, коли цілком видужає і стане до своїх обов’язків. Наглядайте, щоби Береґонд і періан, котрі були при тому, не вибовкали йому нічого!
– А що з іншим періаном, Меріадоком, який перебуває під моєю опікою, що з ним? – запитав Наглядач.
– Здається, він уже завтра буде спроможний стати на ноги, хоч не надовго, – відповів Араґорн. – Дозвольте йому це. Він може трохи прогулятися разом із приятелями.
– Це дивовижна раса, – зазначив Наглядач, похитуючи головою. – Напевно, вони дуже сильні духом…
* * *
Чимало людей зібралося біля дверей Осель, аби побачити Араґорна й піти слідом за ним, а коли той нарешті повечеряв, багато хто підходив і благав, аби Араґорн зцілив його родичів чи друзів, чиї життя висіли на волосині через поранення чи недугу або тому, що їх накрила Чорна Тінь. І Араґорн підвівся, і вийшов, і послав по Ельрондових синів, і разом вони трудилися до глибокої ночі. А Містом ширився поголос:
– Король повернувся, істинний король.
І його нарекли Ельфійським Самоцвітом, адже він мав при собі зелений смарагд, і таке ім’я, роковане йому ще при народженні, дав Араґорнові його власний народ.
І коли він уже не міг довше клопотатися про людей, то загорнувся у свій плащ, і нишком вислизнув із Міста, і подався до свого намету, і задрімав на часину перед світанком. А вранці знамено Дол-Амрота – білий корабель у подобі лебедя на блакитних водах – замайорів на Вежі, й люди подивились угору і засумнівалися, чи не був прихід Короля тільки їхнім сном.
* * *
РОЗДІЛ 9
ОСТАННЯ НАРАДА
Настав ранок після дня битви. Було погідно, в небі пропливали білі хмарини, дмухав західний вітер. Леґолас і Ґімлі прокинулись удосвіта й попрохали дозволу піднятися до Цитаделі, бо дуже хотіли зустрітися з Мері та з Піпіном.
– Радісно було дізнатися, що вони таки живі, – сказав Ґімлі, – бо ми добряче попрацювали, ганяючись за ними в Рогані, тож я не хотів би, щоб усі ті зусилля були марні.
Ельф і ґном разом увійшли до Мінас-Тіріта, і людей, котрі їх бачили, дивували такі незвичайні супутники, адже Леґолас був із лиця вродливіший за будь-кого з Другородних та ще й співав дзвінким голосом ельфійську пісню, крокуючи в сяйві ранку; а поряд із ним чимчикував Ґімлі, погладжуючи бороду та роззираючись навсібіч.
– Де-не-де тутешні каменярі добре потрудилися, – визнав ґном, оглянувши стіни, – а де-не-де виконали свою роботу абияк, бо вулиці можна було би розпланувати зручніше. Коли Араґорн зійде на трон, я запропоную йому скористатися послугами каменярів із Гори, і ми зробимо так, аби цим містом можна було пишатися.
– Місто потребує якнайбільше садів, – одказав Леґолас. – Будинки – мертві, а того, що росте і радіє життю, тут дуже мало. Коли Араґорн посяде трон, народ із Лісу подарує йому співочих пташок і невмирущі дерева.
* * *
Невдовзі вони натрапили на Принца Імрагіла, і Леґолас поглянув на нього й низько вклонився: він збагнув, що перед ним справді той, у чиєму тілі нуртує ельфійська кров.
– Вітаю, володарю! – сказав ельф. – Давно вже народ Німродель не покидав лісистих земель Лорієну, та, здається, не всі його представники відпливли з Амротової гавані на захід через моря.
– Так сказано в легендах мого краю, – відказав Принц, – одначе минула вже безліч років, відколи тут востаннє бачили когось зі світлого народу. Тож мені дивно стріти вас нині, в час війни та скорботи. Що ви шукаєте?
– Я один із Дев’ятьох Побратимів, котрі вирушили слідом за Мітрандіром із Імладрісу, – сказав Леґолас, – із оцим ґномом, моїм другом, ми прийшли сюди разом із Володарем Араґорном. А тепер хочемо побачити наших приятелів: Меріадока та Переґріна, – які, як нам повідомили, перебувають під вашою опікою.
– Ви зустрінете їх в Оселях Зцілення, і я вас туди проведу, – відказав Імрагіл.
– Ви можете просто дати нам провідника,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернення короля», після закриття браузера.