Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Я зупинилася коло третього каменя і подивилася вдалечінь, де виднів четвертий. Час по-справжньому й повністю визнати себе письменницею. Там, у Кітті-Гоук, де людина вперше піднялася в повітря, я відпустила свій страх перед успіхом і невдачею. Я боялася покинути журналістику, щоб стати письменницею — а це була моя найперша мрія. Я боялася відпустити саму себе — ту, ким я завжди була, — і стати тим, ким я могла бути.

Я стояла коло третього каменя, і моїм єдиним супутником був вітер. Настав час сказати «так». Відпустити на волю письменника, який жив у мені. Я відчула, як крізь мене пройшов Дух. Відкрила своє серце і запропонувала всю себе Богові. Там я здійснила запуск життя, про яке мріяла: писати про все, що в мені є, розповідати всі історії, ділитися тим, чого навчило мене життя, щоб надихати інших. Я тримала руки, мов крила, і, присягаюся, Святий Дух підхопив мене і доніс до останньої позначки. Я відчула нову свободу і нове щастя.

Якось я прочитала, що є речі, якими ти займаєшся, щоб заробляти на життя, а є речі, для яких ти народився. Нарешті я була готова займатися тим, заради чого з’явилася на світ.

Повернувшись додому, я наклеїла брошуру з чорно-білим зображенням першого літака з меморіалу братів Райтів на дошку візуалізації. Я намалювала обкладинки до всіх книжок, що їх хотіла написати, і теж прикріпила їх до дошки. А потім написала вгорі: «Це — або щось краще».

Чи годиться говорити Богові про те, чого я хочу? Чи варто мені йти за покликанням серця, а чи втілювати в життя волю Божу? Та потім я згадала слова Бет: «Божа воля — це найчистіше бажання, яке народжується у твоєму серці. Це одне й те саме».

Чи годиться відкрито писати про це? Я зрозуміла, що роблю все правильно, коли Бет надіслала мені цитату з Авакума, біблійної книги, про яку я навіть не знала:

А тоді Господь відповів мені, сказавши: запиши видіння на скрижалях, щоб кожен, хто схоче, міг його прочитати. Видіння має свій час, говорить про завершення і не розчаровує. Та навіть якщо доведеться чекати — чекай, бо воно прийде, обов’язково з’явиться і не запізниться.

Чекай цього — і воно втілиться в життя.

Бог ніколи не приходить зарано, але й не запізнюється.

Урок 41

Іноді щось трапляється не з тобою, а заради тебе й інших людей

Коли хворієш на рак, одним із найтяжчих моментів є втрата волосся внаслідок хіміотерапії.

Після облисіння почуваєшся безсилою. Для всього світу ти пацієнтка. На тебе витріщаються. Друзі злякано зіщулюються. Діти тікають геть.

Коли 16 років тому в мене діагностували рак грудей, я планувала носити перуку такого ж відтінку, як і моє волосся. Ніхто б не дізнався, що я облисіла після хіміотерапії. Ми з чоловіком пішли по крамницях. Ми почали шукати перуку тоді, коли я все ще перебувала під враженням від новини, що в мене рак. Неприємні відчуття. На крамницях, де продають перуки, варто було б писати оголошення: «Не заходьте сюди, доки ваш шок не мине». Мене паралізували гнів, смуток, страх. У результаті я вибігла з крамниці, сіла на сходи й розридалася.

Я була налякана, засмучена і не знала, як купити перуку. Ми витратили 500 доларів на екземпляр із людського волосся. Власник салону гарантував, що він матиме такий самий вигляд, як моє волосся. Він навіть сфотографував мене, щоб дивитися на фото під час роботи. Цей чоловік тримав мене за руку й обіцяв, що перука буде готова ще до того, як моє волосся почне випадати.

Замість цього він її зіпсував.

Коли моє волосся почало випадати, він не відповідав на мої дзвінки. А коли власник салону нарешті погодився з нами зустрітися, він показав мені зіпсовану перуку і звинуватив мене в тому, що я надала йому «неякісні» матеріали. Жодних вибачень, жодних відшкодувань. Він вимагав, щоб я заплатила за «роботу стиліста» 190 доларів. Я була надто слабка через хіміотерапію, а тому навіть не могла з ним сперечатися.

Перука була надто пухнастою і скидалася на тварину, яка потрапила під машину на шосе. Я носила її дві години. Вона мала жахливий вигляд, і в ній я почувалася, мов у пеклі, — це нагадало мені про те пекло, крізь яке я ще мала пройти. Я закинула її в комірчину і більше ніколи не вдягала. А потім вона стала частиною гелловінського вбрання.

Цей чоловік не лишив нам часу на те, щоб знайти іншу перуку. Моє волосся випадало пасмами. Я скидалася на лишайного собаку. Мій чоловік — мій прекрасний принц — допоміг мені поголити голову того дня, коли я побачила пасмо в пластівцях під час сніданку. У результаті я ходила лисою півроку.

Тепер я можу з цього сміятись, однак тоді — Господи, як я плакала! Ріки сліз.

«Жодна жінка не повинна через це проходити», — заприсяглася я.

Але нічого не зробила. А що я могла зробити? Звернутися до захисників прав споживачів? Засудити того продавця? Я настільки зосередилася на власній проблемі, що мені навіть не спало на думку стати частиною її розв’язання заради інших — тих, хто хворіє на рак.

Минали роки. Одного разу я приїхала до містечка Форт-Вейн, штат Індіана, щоб виступити під час благодійної вечері на користь онкологічних хворих. Цей вечір улаштувала Онкологічна служба північно-східної Індіани. Коли я потрапила до їхньої агенції, то мало не впала. Вони мали цілий салон перук — на вітрині було понад 150 прекрасних перук, дібраних за відтінками волосся. Коли я дізналася, що їх можна безкоштовно брати в користування, я розплакалася.

Жінки, які облисіли через хіміотерапію, можуть брати дві перуки одночасно — мов книжки в бібліотеці. Коли перуки повертають, волонтери, які працюють у салоні, миють їх та розчісують для наступної жінки.

У приміщенні салону панувала тепла й приємна атмосфера, як у справжньому салоні краси.

А потім я дізналася про Дебру Браун і зрозуміла, що мушу щось робити. Ця жінка прибула до Форт-Вейна, щоб знайти перуку, але в агенції були лише дві перуки для афроамериканок. Жодна з них їй не сподобалася. Вона почувалася пригнічено й розчаровано після хіміотерапії і втрати волосся. Її розлютило те, що в салоні не було повного асортименту перук, — і цього гніву було цілком досить, щоб почати діяти. Вона зателефонувала своїм друзям і рідним,