Читати книгу - "Благородство злодюжок, Настя Лайт"

- Знаєш, - говорила жінка, активно жестикулюючи вилкою, - Рошаір дуже хороший. Вони з Максиком у мене взагалі найкращі у цілому Всесвіті! Рошик з дитинства такий тихенький, спокійний, вдумливий, а Макс завжди був халамидником! Мій їжачок… О, я тобі зараз розповім, чому я Рошика їжачком називаю! Він просто в дитинстві ніколи не давав себе ні гладити, ні цілувати. Та й зараз рідко це дозволяє. Каже, що не любить таке. Максик, він, як котик, приласкається, поцілує в щічку, скаже, що любить, але Рошик – ні. Він завжди серйозний був, розумний. Їжачок дуже старався вчитися, завжди мав найвищі бали. А коли вступив до академії магії, то взагалі пропав для всього світу. Весь час сидів за тими підручниками! Бувало, я йому кажу: «Синочку, лиши ти цю науку, піди порухайся, погуляй з хлопцями, запроси якусь дівчину на побачення», але він мене зовсім не слухав. Я навіть трохи боялася за нього. В Рошика ж геть друзів не було… Та їх і тепер немає. Він тільки з Максиком із задоволенням завжди спілкувався. Ну, і з тобою ось тепер… Знаєш, вони ніколи не сварилися, мої сини, вони завжди захищали одне одного. І Лідію, звісно. Для моїх синочків родина – то святе.

- Розкажете про Лідію? – я не хотіла цього казати, воно саме якось вирвалось, чесно! Хоча… Погодьтеся, гріх було не скористатися таким шансом.

- Лідія… - вогник в очах Варії, що весело палав до цього, раптом згас. Її погляд став пустим, а на дні очей зачаївся жахливий біль. Може, то я дарма спитала? – Лідія – це наша донечка. Наймолодша. Її всі завжди балували. Ну, ти знаєш, як то буває. Вона дівчинка, така мила, тендітна, симпатична та ще й наймолодша дитина. Ми з Тиміаном були такі щасливі, що у нас народилась донечка! Рошик і Максик її обожнювали! Вони її захищали, оберігали, завжди були поруч. А в сто сімнадцять вона вийшла заміж. Це досить рано для драконів, бо повноліття в нас настає в сто тидцять, але вони були такі закохані! Лідія і Дуф були прекрасною парою! Лідія не бачила нікого, крім свого Дуфа. Знаєш, вони стали хорошою сім’єю. Майже шістнадцять років прожили разом душа в душу, але потім сталася трагедія. На заводі Дуфа – там виготовляли кишенькові портали – так от, на заводі Дуфа стався вибух. Мало хто вцілів. Дуф теж загинув. Лідія тоді наче збожеволіла. Сильно схудла, не хотіла нікого бачити, - Варія тихо заплакала. – Тоді вона… Моя бідолашна Лідія вдалася до забороненої магії. Вона хотіла воскресити Дуфа.

- Ні… - у мене в грудях похололо, а ноги і руки ослабли. Навіть некроманти не воскрешають. Так, вони керують тілами померлих, викликають душі, які заблукали і не знайшли шляху на переродження, але не воскрешають. Така сила є лише у відьом, і то лише у тих, які наважуються її в собі розвивати. Ну, і в богів, звісно, якщо боги – то не видумка. Гм, здається, Рошаір казав, що у нього бабця відьмою була. Отже, це спадкове.

- Це було жахливо. Вона вбивала… і… так безжально… Коли Рошаір прийшов, щоб арештувати нашу Лідію, вона наговорила жахливі речі і вбила себе. Моя бідолашна дитина… Це я винна. Я… Я повинна була не слухати її, коли вона казала, що не хоче мене бачити. Я повинна була залишитися, допомогти, просто бути поруч… Я ж хотіла просто дати їй трохи часу… Але я сама вбила її… тим, що нічого не зробила… Це моя провина…

- Ви не винні, - я не знаю, як я втрималась від сліз, але голос у мене вийшов дещо здавлений. – Це був її вибір. Ви не могли нічого зробити.

- Ні, я могла. Я повинна була лишитися з нею… - Варія втупилась в одну точку перед собою, а в мене просто серце розривалося. Варія ж така добра, така весела, така хороша! А ця Лідія завдала їй стільки болю! Яка ж вона була егоїстка!.. Точно як мій тато.

- Знаєте, коли я була маленька, нас з братом і батьком вигнали зі світу дроу через помилку моєї матері… Хоча її я, в принципі, не дуже осуджую… Так от, коли ми опинилися далеко від дому без мідяка в кишені, тато кинув нас з братом. Він вбив себе і лишив нас самих помирати з голоду. Я досі зневажаю саму пам’ять про нього. Так, я розумію ті приниження і біль, через які він пройшов, але це не привід кидати своїх дітей. Заради родини треба жити – ось, що я затямила, Варіє. Не звинувачуйте себе, бо ваша донька не змогла б зробити інакше. Є така річ, як доля. Моя матір не могла не зрадити і не померти на вогнищі, мій батько не міг втримати в шорах свій егоїзм і свою гордість, а ваша донька не могла не спробувати воскресити свого коханого, хоча й знала, що це коштуватиме їй життя.

- Тобі теж довелося хильнути з гіркої чаші, Лето, - Варія нарешті перестала плакати. – Твої слова мудрі й помірковані, але я все одно не зможу притупити в собі почуття провини. Я – матір. Я виносила під серцем, народила і в любові виростила своє дитя. Я знала Лідію, як ніхто інший. Я мусила передбачити, що станеться жахливе.

Я промовчала. Цю суперечку можна продовжувати хоч до вечора, але кожна з нас залишиться при своїй думці.

- Так, добре. Досить нам сумувати! – Варія крізь сльози усміхнулася. – Трохи посміялися, трохи поплакали, тепер треба знову сміятися. Життя продовжується.

Дракониця розрахувалися за наш обід і ми пішли далі шукати свої ідеальні бальні сукні.

Нашу увагу привернула крамниця з незвичними і красивими сукнями, і Варія (хто б сумнівався!) потягнула мене туди.

- Ммм, мені тут подобається! – з блиском у все ще вологих очах вигукнула Варія, оглядаючи асортимент. Вона наказала молодій золотоволосій продавчині, яка саме до нас підійшла: - Показуйте, що у вас тут є красиве!

- Одна секунда – і все буде готово, - дівчина сяйливо усміхнулася.