Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

поладили. Юнка була нетерплячою й відверто нудьгувала в товаристві своєї тітки. Її ніколи не було, «тинялася», як це називала місіс Гартер. Нарешті вона зв’язалася з молодим чоловіком, якого тітка зовсім не схвалювала. Міріам відправили до матері з короткою запискою, наче вона була товаром на пробу. Дівчина вийшла заміж за згаданого молодого чоловіка, і місіс Гартер зазвичай надсилала їй набір носовичків або вишиту серветку на Різдво.

Розчарувавшись у племінниці, місіс Гартер звернула свою увагу на племінників. Чарльз від самого початку мав безумовний успіх. Він був завжди люб’язно-шанобливий до тітки та слухав спогади про її молодість із підкресленим зацікавленням. У цьому юнак був повною протилежністю Міріам, яка відверто нудьгувала й виявляла це. Чарльз ніколи не нудьгував, завжди був урівноважений і веселий. Він говорив тітці багато разів на день, що вона надзвичайно чудова стара леді. Дуже задоволена новим набутком, місіс Гартер написала своєму адвокатові настанови щодо укладання нового заповіту, який сама належним чином затвердила й підписала.

І навіть тепер, у справі з радіоприймачем, швидко виявилося, що Чарльз здобув свіжі лаври.

Місіс Гартер, спершу вороже налаштована, стала толерантною і, зрештою, сама захопилася приймачем. Вона насолоджувалася ним набагато більше, коли Чарльза не було поруч. Проблема в тому, що Чарльз не міг відчепитися від приладу. Місіс Гартер сиділа б зручно у своєму кріслі, слухаючи концерт симфонічної музики, або лекцію про Лукрецію Борджіа, або «Життя в ставку», цілком щаслива й умиротворена. Але не Чарльз. Гармонія руйнувалася неблагозвучним ревом, коли він захоплено намагався зловити іноземну станцію. Але тими вечорами, коли Чарльз вечеряв із друзями, місіс Гартер справді дуже насолоджувалася радіоприймачем. Вона повертала два вимикачі, сідала в крісло з високою спинкою та із задоволенням слухала вечірню програму.

Через три місяці після того, як установили радіоприймач, трапився перший моторошний випадок.

Чарльз пішов грати в бридж.

Програмою того вечора був концерт балад. Відома співачка сопрано виконувала «Анні Лорі», і посеред пісні трапилася дивна річ. Раптом щось мов обірвалося, музика на мить зупинилася, продовжилося гудіння й клацання, а потім затихло й воно. Стояла мертва тиша, а тоді почулося дуже слабке низькочастотне гудіння.

У місіс Гартер чомусь склалося враження, що апарат налаштовується на щось дуже далеке, а тоді ясно та чітко заговорив голос, чоловічий голос зі слабким ірландським акцентом.

– Мері… Ти чуєш мене, Мері? Це Патрик… Незабаром я прийду за тобою. Ти будеш готова, правда, Мері?

Тоді – майже відразу – звуки «Анні Лорі» знову наповнили кімнату.

Місіс Гартер незворушно сиділа у своєму кріслі, міцно вхопившись за бильця. Чи вона спала? Патрик! Голос Патрика! Голос Патрика саме в цій кімнаті розмовляв із нею. Ні, це явно був сон, можливо, галюцинація. Вона, очевидно, якраз на мить задрімала. І насниться ж така дивина: голос її покійного чоловіка говорив із нею через ефір. Це лише трохи її налякало. Що то за слова він сказав? «Незабаром я прийду за тобою. Ти будеш готова, правда, Мері?»

Може, то було передчуття? Серцева недостатність. Її серце. Зрештою, вона була уже в літах.

– Це було застереження. Ось що це було, – сказала місіс Гартер, повільно й болісно піднімаючись із крісла, і у властивій їй манері додала: – Стільки грошей змарновано на встановлення ліфта!

Вона нікому не розповіла про свою пригоду, але наступні кілька днів була задумливою й трохи стурбованою.

А потім трапився другий випадок. І знову вона була в кімнаті сама. Радіоприймач, котрий грав вибрані оркестрові твори, затих так само раптово, як і раніше. Знову запала тиша, відчуття відстані, і нарешті голос Патрика, не такий, яким був у житті, а піднесений, віддалений, із дивною неземною властивістю.

– То я, Патрик. Мері, я прийду за тобою вже дуже скоро…

Клацання, гудіння й оркестрові твори знову повним ходом.

Місіс Гартер глипнула на годинник. Ні, жінка не задрімала цього разу. Не сонна, при повному розумі, чула голос Патрика. То не була галюцинація – вона в цьому впевнена. Спантеличено міс Гартер намагалась обміркувати все, що Чарльз пояснював їй із теорії радіохвиль.

Чи могло бути, щоб Патрик справді розмовляв із нею? Щоб його справжній голос пройшов крізь простір? Якісь перебої в довжині хвиль чи щось схоже. Вона пригадала, як Чарльз говорив про «прогалини в шкалі». Можливо, відсутні хвилі пояснюють усі так звані психологічні явища? Ні, у цій ідеї, безумовно, не було нічого неможливого. Патрик розмовляв із нею. Він скористався сучасною наукою, щоб підготувати її до того, що мало незабаром статися.

Місіс Гартер взялася за дзвінок, щоб покликати служницю Елізабет.

Елізабет була високою худорлявою жінкою років шістдесяти. Під незворушним зовнішнім виглядом можна було роздивитися глибоку прихильність і любов до хазяйки.

– Елізабет, – сказала місіс Гартер, коли з’явилася її віддана служниця, – ти пам’ятаєш, що я тобі говорила? Верхня ліва шухляда мого комоду. Вона замкнена, довгий білий ключ із білим ярличком. Там усе наготоване.

– Наготоване, мем?

– На мій похорон, – фуркнула місіс Гартер. – Ти чудово знаєш, що я маю на увазі, Елізабет. Ти сама допомагала мені покласти туди речі.

На обличчі Елізабет з’явилося здивування.

– О, мем, – застогнала вона, – не роздумуйте про такі речі. Я думала, що вам набагато краще.

– Нам усім треба буде колись піти, – по-діловому сказала місіс Гартер. – Мені вже більше, ніж тричі по двадцять і ще десять, Елізабет. Ну, ну, не виставляй себе на посміховисько. Якщо ти мусиш поплакати, іди поплач деінде.

Елізабет пішла, усе ще шморгаючи носом.

Місіс Гартер дивилася їй услід із великою прихильністю.

– Нерозумна стара дурепа, але віддана, – сказала вона, – дуже віддана. Треба подумати, чи я залишила їй сто фунтів чи тільки п’ятдесят? Варто було б сто. Вона стільки часу зі мною.

Це запитання стурбувало стару леді, і наступного дня вона сіла й написала своєму адвокатові, запитуючи, чи він зміг би надіслати їй заповіт, щоб вона його переглянула. Саме того дня Чарльз налякав її тим, що сказав за обідом.

– До речі, тітко Мері, – сказав він, – хто той смішний старий дідуган у кімнаті для гостей? Я маю на увазі картину над камінною полицею. Старий франт із бородою й бакенбардами?

Місіс Гартер суворо на нього глянула.

– Це твій дядько Патрик, коли ще був молодим, – мовила вона.

– Ну, знаєте, тітко Мері, мені страшенно жаль. Я не хотів бути неввічливим.

Місіс Гартер прийняла вибачення, поважно кивнувши головою.

Чарльз продовжив досить невпевнено:

– Я просто здивувався. Бачите…

Він нерішуче зупинився, і місіс Гартер різко сказала:

– Ну? Що ти збирався сказати?

– Нічого, – поспішно мовив Чарльз. – Тобто нічого розумного.

Якийсь