Читати книгу - "Лють"

Чорт, а це ж вона ще жінок не рахувала.

Енджі ввімкнула світло в кухні й приклала ключ до пульта сигналізації. Вілл справді кохав її. У цьому вона була впевнена. Навіть коли вони сварилися, то обережно, намагаючись не зайти надто далеко, не вимовити слова, що поранять надто глибоко, завдадуть надто великого болю і поставлять на цьому крапку. Вони знали одне про одного все — чи все, що було важливим. Якби хтось приставив їй до скроні пістолет і попросив пояснити, чому вони з Віллом завжди врешті-решт опинялися разом, вона б померла, але не сказала б, бо сама не знала. Вілла, який не був прихильником самоаналізу, спіткала б, напевно, та сама доля.

Вона витягла з холодильника пляшку води й пішла вглиб будинку, безуспішно намагаючись не думати про Вілла. Перевірила повідомлення на автовідповідачі й почала роздягатися. Половина її єства сподівалася, що він подзвонить, та інша половина знала, що цього не буде. Подзвонити їй було б імпульсивним вчинком, а Вілл імпульсивною людиною не був. Він любив рутину. Спонтанність притаманна людям у кіно.

Енджі увімкнула душ і, знімаючи одяг, дивилася на своє віддзеркалення. Вона не могла дивитися на своє тіло, не думаючи про Віллове. Свого часу їй перепала порція знущань від різних прийомних батьків і вітчимів, але всі її шрами були всередині. На відміну від Вілла, вона не мала шраму на нижній половині обличчя, опіків від сигарет і глибоких порізів там, де п’яні хулігани надумали зігнати злість на беззахисній дитині. У неї не було нерівного шраму на тому місці, де кістка пропорола ногу і відкритий перелом призвів до шести операцій. А ще в неї не було досі рожевого сліду на передпліччі, де бритва розітнула плоть, пустила кров, і це мало не коштувало б їй життя.

Вперше вони зустрілися в дитячому будинку Атланти, який, по суті, був притулком для сиріт. Держава намагалася прилаштувати дітей у прийомні сім’ї, та найчастіше вони поверталися назад з новими синцями й новими історіями. Дитячим будинком керувала міс Фланнері, троє помічників піклувалися про сто з лишком дітей, які там жили. Картина в уяві поставала діккенсівська, проте працівники були настільки віддані своїм підопічним, наскільки це взагалі було можливо, зважаючи на те, що їх було мало і їм недоплачували. Енджі ніколи не чула, щоб когось із дітей кривдили, і здебільшого її найщасливіші спогади дитинства належали до того часу, проведеного під крилом міс Фланнері. Не те щоб та жінка виявляла велику материнську турботу, але вона дбала про те, щоб на ліжках була чиста білизна, на столі — їжа, а на їхніх плечах — одяг. Для більшості дітлахів, які жили там, то була єдина стабільність, яку вони знали в житті.

Енджі завжди казала людям, що її батьки померли, коли вона була маленькою, та насправді вона гадки не мала, хто був її батько, а її мати, Дідра Поласкі, у стані овочу жила нині в державному притулку. Улюбленим наркотиком Дідри був спід[28], і передоз врешті-решт відправив її в незворотну кому. Енджі було одинадцять, коли вона знайшла Дідру в ванній, згорбленою над унітазом, а з вени в матері стирчала голка. Вона залишалася біля неї два дні, не їла, майже не спала. Десь ближче до півночі наступного дня прийшов один з материних постачальників. Він зґвалтував Енджі й тільки потім викликав «швидку», щоб забрала її матір.

Вона залізла в душ і підставила тіло струмочкам води, щоб змили з неї трохи бруду дня, що минув.

Расті.

Так його звали.

— Якщо комусь скажеш, я тебе вб’ю, — пригрозив він, тримаючи її за горло так міцно, що вона ледь могла дихати. Труси в нього досі були спущені, й вона запам’ятала, як дивилася на його обім’яклий пеніс і кучеряву рослинність на стегнах. — Я тебе знайду і вб’ю.

Він був не першим. На той час Енджі вже була досвідченою в сексі завдяки нескінченній вервечці материних коханців. Деякі з них були непоганими, інші виявлялися жорстокими страшними тварюками, які накачували матір Енджі наркотою, аби підступитися до її дівчинки. Правду кажучи, коли Енджі потрапила в дитбудинок до міс Фланнері, вона відчула величезне полегшення.

Віллова історія була не зовсім така, але досить схожа. Його тіло могло слугувати картою болю: довгі тонкі шрами на спині, де шкіру розірвав батіг, груба латка на плоті стегна в тому місці, куди прикладали електричні дроти. Його права рука була двічі розтрощена, ліва нога зламана в трьох місцях. Його так часто і методично били в обличчя, що верхня губа луснула, мов шкірка перестиглого банана. Щоразу, коли Енджі його цілувала, вона відчувала губами шрам і згадувала, через що він пройшов.

Старших дітей у сиротинці єднало одне: вони всі мали схожу історію. Вони всі були нікому не потрібні. Усі з психічними травмами. Молодші ніколи не затримувалися надовго, але ті, що мали шість-сім років, практично втрачали надію на те, що тебе візьмуть у сім’ю. Для більшості з них то було добре. Вони бачили, що таке сім’ї, і воліли залишатися в притулку. Принаймні цього хотіли більшість із них.

Але Вілл ніколи не здавався. У день відвідин він ставав біля дзеркала, ретельно розчісував волосся, прилизував чубчик — щосили намагався прибрати вигляду дитини, яку б ви захотіли забрати з собою додому. Їй хотілося дати йому в зуби, добряче його струснути й пояснити, що його ніколи не всиновлять, що він нікому не потрібен. Якось вона вже намірилася це робити, та щось її зупинило, щось у виразі його обличчя — то була надія в поєднанні з очікуванням невдачі. Замість дати йому стусана вона підвела його до дзеркала і допомогла розчесати волосся.

Енджі вимкнула душ і загорнулася в рушник. Від спогаду про першу зустріч із Віллом у кімнаті відпочинку її губ торкнулася мимовільна усмішка. Йому було вісім років. Хлопчик з білявими кучерями й ротиком, вигнутим у формі лука Купідона. Він завжди ходив, устромивши носа в книжку, і спочатку Енджі подумала, що він заучка, та згодом збагнула, що Вілл роздивлявся слова, намагаючись добачити в них бодай якийсь сенс. За іронією долі, він любив слова, обожнював книжки, історії та все, що допомагало хоч ненадовго вирватися з його середовища. У рідкісні хвилини щирості він якось