Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

очевидно, несправний. Мені вдається знайти лише три канали: дзеркальний (я жахаюся, побачивши перед собою змарніле, бліде обличчя в кривому дзеркалі — моє обличчя), канал енергошоу (він працює тільки двадцять хвилин на день) і ще один, що відображає малюнок сенсорів на куртці Хазяїна. Виходить так, ніби я дивлюсь йому в спину — щодня, щогодини — і все одно не знаю, чим він зайнятий. Сенсори пригасають, коли Хазяїн сидить або стоїть, і блимають трохи яскравіше, коли рухається. От і все.

Склавши екран, ставлю його в куток кімнати. Сама виходжу на середину, заплющую очі й починаю танцювати, нарощуючи й нарощуючи ритм.

І знову — вкотре вже — туга й заціпеніння, що обліпили було мене, як липка шкурка, руйнуються і спадають, випускаючи мене на світло. Повертається мужність. А отже, повернеться й удача.

Я почуваюся громовідводом. Живим, танцюючим громовідводом. Я чекаю блискавки, я притягаю її, і ось…

Блискавка — думка — беззвучна й невидима, б’є мені в маківку, та так, що я ледь не падаю. Я бачу шлях до свободи. Такий простий і близький, що мені хочеться плакати.

Котра година? Там, зовні, похмуро — чи сонячно? Чи далеко до ночі? Мені потрібно, щоб спочатку було світло, але невдовзі після цього посутеніло…

Прихопивши під пахву величезний, майже невагомий екран, я йду коридорами, щомиті завмираючи: мені здається, що Хазяїн може читати мої думки на відстані. Тому, коли з-за повороту з’являється його височенна темна постать, я майже не дивуюся. Лише серце, востаннє стукнувши, зупиняється.

— Ти куди зібралася? — питається він із звичною байдужістю.

— Я випробовую екран, — кажу перше, що спадає на думку.

— Бігаючи з ним коридорами?

— Я хотіла…

— Іди в рубку.

— Але я…

— Іди!

Не маю сил ослухатись.

Може, завтра, говорить моя надія. Не варто поспішати. Не варто привертати уваги, він може щось запідозрити. Він уважний. Він уже запідозрив…

Я повертаюсь і, по коліна тонучи в клятому жовтому тумані, йду в рубку. Може, я набридла йому? Надокучлива іграшка? Може, він вирішив відправити мене на мембрану — сьогодні?

У рубці порожньо. Сліпо мерехтять екрани. На одному з них — червона заставка. Я втратила лік часу: таж зараз має початися шоу…

Оглядаюсь на двері. Хазяїн відстав. А може, й не збирався наздоганяти мене? Може, йому достатньо, щоб я сиділа в рубці, як під домашнім арештом? Ставлю згорнутий екран біля стіни. Підходжу до пульта. І бачу клавіатуру. Напівстерті зелені літери на білих клавішах.

І гадки не маю, яким чином передається на екран програма енергетичного шоу. Але зараз, на кілька секунд, мені привідкривається майбутнє.

Можливо…

Я промахуюся пальцями по клавішах, тому напис виходить не надто красивий.

ЗАВОД ІСНУЄ ПОЖИАЄ ЕНЕРІЮ ЛЮДЕЙ НЕ ВІРТЕ ЕНЕРГОКОТРОЛЕРМ ЛОВЦЯМ ШУКАЙТЕ СІНТ ЦЕ Я ЛАНА

І натискаю велику кнопку із написом «Ввести негайно». Я майже не вірю, що це можливо, але мої кострубаті слова висвічуються на екрані. Одразу після традиційного вітання «…для вас, мешканці міста!»

У коридорі кроки.

Я розумію, що загинула. Рятунку нема.

І кидаюся бігти, прихопивши екран, свою останню надію.

Я завертаю за ріг коридору, коли з протилежного боку — всього за двадцять кроків від мене — з’являється Хазяїн.

* * *

Я біжу, як не бігала ніколи в житті. Хазяїну потрібно кілька хвилин, щоб виявити моє мистецтво. І кинутися навздогін.

Я чую його кроки. Щомиті чекаю, що він схопить мене за волосся.

Зараз треба повернути. Другий коридор ліворуч — чи третій?!

Я зупиняюсь. Гаю час. Один із цих коридорів веде в глухий кут, і я не бачу майбутнього. Я не знаю, куди мені звертати.

Кроки Хазяїна все ближче, і я щодуху кидаюся в перший-ліпший коридор. Попереду згущується туман.

Безвихідь?!

Це автомат-стонога! Я перестрибую через нього і звертаю в коридор праворуч. Тепер я точно знаю, де я. Ще сто кроків — і вхід у цегляну трубу!

Біля підніжжя залізної драбини витрачаю ще кілька секунд, щоб засунути згорнутий екран за пояс на спині. Хазяїн вилітає з-за повороту — я ставлю ногу на залізний щабель.

— Стій, мерзото!

Якщо в нього є пістолет чи бодай що-небудь, із чого можна вистрелити, я загинула. Згорнутий екран заважає, б’є по спині; хоч би він не вислизнув із-за пояса! Хоч би не впав!

Піднімаюся залізною драбиною, на штирях-щаблях залишаються, певно, клаптики шкіри з моїх долонь. Я не відчуваю. Я граю в доганялки зі смертю. Вгору!

Драбина трясеться. Мій ворог піднімається слідом за мною. Або в нього немає пістолета, або він хоче розірвати мене голими руками. Він же значно вищий за мене і фізично сильніший…

Ще побачимо, хто сильніший!

Долоні липкі. Я не відчуваю болю. Мені треба будь-що дістатися залізного майданчика. Тоді матиму шанс.

— Стій! Уб’ю!

Я майже відчуваю його руки на своїх щиколотках. Додаю швидкості. З погойдування громовідводу, із гудіння залізних щаблів, із мого власного хрипкого подиху народжується ритм, я ловлю його й підлаштовуюсь до нього, він підхоплює й несе, як швидка вода.

— Дурепа!

Здається, він відстав. Трохи, але відстав. Я не зменшую швидкості. Зараз! Ще трішки!

Ось він, люк. Я востаннє підтягуюся — і вибираюся на залізний майданчик на страшній висоті.

Сонце хилиться до обрію. Гори лежать навколо, як зубці величезної корони — зелений ланцюг, за ним синій ланцюг, за ним золотаво-димчастий. Вітер приносить запах трави і хвої. Я завмираю — наче громовідвід у чеканні блискавки…

— Лано, стій!

Я бачу його обличчя в отворі люка. Його очі вперше виглянули з тіні орбіт, я розрізняю їх колір. Вони зеленувато-карі.

Одним ривком він піднімає своє велике могутнє тіло на край майданчика. Я відступаю. Між нами два кроки, не більше.

— Стій, — каже він. — Послухай, нічого страшного не сталося. Ти зробила дурницю. Тільки й усього. Я не буду тебе карати. Я навіть не буду тебе…

Одночасно він робить крок уперед — і я, відступаючи, вихоплюю з-за пояса згорнутий екран.

— Лано!!

Його руки хапають повітря за міліметр від моїх грудей. А я вже валюся назад. Уже падаю, і вітер реве у вухах.

— Лано!

Вітер грає мною, як порожньою обгорткою від бутерброда. Я перевертаюся раз, удруге, плутаю верх і низ, в очах темніє… І, майже непритомніючи, розгортаю екран.

Ривок! Моє падіння сповільнюється. Потім пришвидшується знову. Я бачу, як заледве, долаючи опір повітря, розкриваються складки й перетинки, як раптом спалахують зеленим сенсори, як кожна ниточка й жилка екрана-крила напружується…

Я перебираю руками, обмацую несучі ребра крила-екрана, ловлю вітер. Це єдине, що може ще врятувати моє життя. Я вишу на розгорнутому крилі, вчепившись руками в жорсткі