Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

Я знаю, що дуже давно з тобою не говорила. Навіть у церкві у твій день народження. Я знаю, що це не найкращий спосіб бути з тобою друзями.

Я не знаю, чому ти забрав у мене мою сім’ю. Я не знаю, чому ти, знаючи, де моя мама, не відправив її назад до мене. Я б хотіла, щоб усе було не так, як зараз, але не знаю, як це зробити. Не думаю, що це моя робота. Думаю, це мають зробити дорослі, і, може, тобі треба їм про це сказати.

А взагалі, я збираюся про це забути. Якщо моя мама не хоче бачити мене чи хоча б поговорити зі мною на Різдво, то я теж не хочу ні бачити її, ні говорити з нею. Бережи її, але скажи, хай забуде про мене. Так буде найкраще для всіх.

О, і з днем народження.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~

Мороз намалював узори на моєму вікні. І хоч я могла відчувати, як холод просочується у шпарини, я притиснула долоню до скла і спостерігала за тим, як з’являються туманні обриси моєї руки. У куточку вікна я нашкрябала ОЛП — Обрі Лінн Прістлі, — а зішкрябані крижинки сипалися на підвіконня.

Бабуся дістала кілька додаткових ковдр зі скрині на горищі, тож я залізла назад у ліжко під барвисті в’язані та зшиті з клаптиків покривала. Я знайшла на нічному столику свої рукавиці, вдягнула їх і натягнула на голову флісову шапку.

Коли бабуся прийшла повідомити, що вже майже полудень, і мені треба вставати, вона розсміялася. А потім сіла на ліжко і сказала:

— Часом я забуваю, що моя Обрі — південна красуня.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я сердито, скидаючи рукавиці й шапку.

— Така зима — для тебе щось новеньке, — відповіла бабуся. — Ти знаєш, що опалення увімкнене на повну?

Я похитала головою і пригладила наелектризоване шапкою волосся.

Бабуся водила пальцями по шву верхнього покривала, зшитого з кольорових клаптиків, впускаючи в кімнату тишу.

— Бабусю?

— Гм?

— Ти написала список обіцянок [11] на цей рік?

Вона й далі досліджувала шов і здавалася замисленою. Потім сказала:

— Ні.

Я подумала, що бабуся обманює, надто вже довго вона мовчала. Якби вона справді не мала списку, відповіла б одразу.

— Я також.

Я також збрехала.

Не думати про маму було легше, ніж я гадала.

У понеділок я не думала про неї по дорозі до школи, коли поруч щебетала Бріджет.

У вівторок я не думала про неї на мові, коли багато писала новими гелевими ручками, які знайшла серед подарунків у своїй різдвяній панчосі [12].

У середу я не думала про неї під час обіду, коли Бріджет коментувала кожен рух Крістіана Річардса.

Але пізно ввечері, коли все сповільнюється, будинок наповнюється темрявою, і чути лише тріскотіння батарей і Мартині стрибки з одного порожнього ліжка на інше, в горлі росте клубок. Очі наповнюються сльозами, навіть якщо вони заплющені.

У Бріджет був сонний день. Принаймні так це назвала її мама, пояснюючи, чому Бріджет не вийшла до дверей мене зустріти.

— Вона на дивані. Якщо ти її не побачиш — вона ховається під старою ковдрою. Дивиться мультики.

Я пройшла кухнею у вітальню, де був увімкнений мультфільм. Сіла біля горба з ковдри.

— Що сталося? — запитала я.

— Еее, — відгукнулася Бріджет. Відкинула ковдру з обличчя. — Привіт, Обрі.

— Привіт, — сказала я. — Можна з тобою подивитися?

Бріджет кивнула і трохи посунулася.

— Ти хвора? — запитала я.

— Ні, — відповіла вона. — Просто мені не хочеться вставати.

— Ясно, — сказала я. Я могла це зрозуміти.

Тож ми валялися на дивані, потім валялися на підлозі і малювали олівцями ліниві малюнки, потім знову