Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

Терезі так хотілося сказати, що вона розумію подругу, але не могла. Свого батька вона не бачила ніколи, та й не прагла до цього.

— Це треба пережити! Пам’ятай, що я поруч…

— Я знаю це. А ще я знову сварюся з мамою через те, що вона не розумію мого бажання стати флористом.

— Дуже рідко батьки повністю розуміють своїх дітей. Це не проблема. Твоя мама не стоятиме на шляху твоєї мрії. Вона хоче лише добра. Ти прислухайся до неї, може ти чогось не помічаєш.

— Можливо… Через місяць відбудеться прем’єра «Ромео та Джульєта» в місцевому театрі. Вгадай хто гратиме Джульєту? — дещо звеселішала Олеся.

— Я обов’язково прийду, — пообіцяла Тереза, — я так рада за тебе!

— Але знаєш, зараз стільки проблем навалилось, що буває хочеться заснути і не прокидається. Я втомилась зустрічати сонце, з думкою, що не хочу його бачити. Не хочу бачити людей. Їхньої фальші.

— Люба, у тебе все буде добре! Не смій навіть думати про такі речі!

— А тут ще з Андрієм таке сталося… Мені здається я з божеволіла. Коли прийшла до нього він був трохи втомлений, але у цілком нормальному стані. Що правда у кімнаті було повітря від якого хилило в сон. Ми цілувались… — з сумною посмішкою сказала Олеся, — ти розумієш: ось зараз він був поруч, наступної митті я відкриваю очі — його не має. Я йду на кухню і бачу його скривавлене тіло. Нічого не розумію.

— Я маю тобі дещо сказати, Олеся… — Тереза потупила очі.

— На концерті… Коли відійшла до якоїсь подруги… Ми з Андрієм поцілувались… Я чесно не знала що ти відчуваєш до нього, ти ніколи про це говорила… Я так мучусь через це…

Тереза сиділа на парі з фізики, вона не почувала жодної зацікавленості до уроку. Дивлячись у вікно на метушливих дітей, котрі так безтурботно граються, думала про Андрія, чи правда те, що говорить Олеся. Вона почувала величезну провину перед подругою, але дійсно навіть не підозрювала, що та щось відчуває до Андрія.

Телефон завібрував. «Дивно, хто може дзвонити мені в такий час?». Олеся нахилилась під парту, аби вчитель не побачив і відповіла незнайомому номеру.

— Алло.

— Доброго дня, це Тереза Краско?

— Так. Доброго дня.

— Вітаємо ви пройшли в третій етап відбору на грант навчання у танцювальній школі.

Тереза закричала як ошпарена, замахала руками, і, налякавши всіх вибігла з аудиторії.

— Боже, вибачте!

— Усе добре. Останній тур проходитиме у формі вступного іспиту, який відбудеться через три дні в приміщенні будинку творчості на вулиці…

Тереза разів зо п’ять перевіряла чи справді їй телефонував цей номер, чи не здалося це їй. Вона була невимовно щаслива. Вона не вірила, що це сталося, у тому знову і знову закривала очі, аби впевнитись, що, коли відкриє їх, не прокинеться. Зараз їй понад усе хотілося поділитися новиною з Олесею, проте вона не наважилась йти до неї після того, як з нею вчинила.

Цієї ночі Тереза ледве заснула. У ліжку вона вертілася, прокручуючи у голові найрізноманітніші ситуації, які трапляться з нею в новій школі, в новому місті, в Нью-Йорку! Ви лише уявляєте! Невже мрії збуваються!? Олеся відчувала як її колотитить лише від тієї думки, що зараз вона за крок до своєї мрії, що зараза вирішується її доля. Вона, аби змінить своє життя на сто вісімдесят градусів, або залишиться на самоті з несправдженими мріями. Терезі вдалося заснути лише під ранок.

— Привіт… — прийшла Тереза до Олесі.

— Привіт.

— Ти зможеш мене пробачити?

— Усе добре. Андрій ніколи до мене не проявляв жодних почуттів. Я сама усе вигадала. Знаєш, таке буває. Коли чогось дуже сильно хочеться, поченаєш постійно думати про це, іноді зникає та тонка грань між мріями і реальністю.

— Я дуже не хочу тебе втрачати, ти ж знаєш як багато ти для мене значиш…!

— І я тебе люблю, Терезо.

— У мене є чудова новина, — інтригуюче поглянула Тереза.

— Розповідай.

— Ти не повіриш, я пройшла до третього туру! Моя мрія майже здійснилась!

— Я знала, що у тебе все вийде!

— Дякую, що змусила мене подати заявку!

— А коли наступний етап?