Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Він залишив моєму батькові листа, — тихо продовжила Тіалон, — і батько, розлючений, змусив мене його прочитати. Отак я прочитала, що Лунре відбув, покинув Олондрію, але не дізналася, куди він зібрався втекти — на північ чи на південь. А ще прочитала про причини, які його спонукали: що він не був гідний вивчати слова богів, оскільки зрадив і їх, і себе. І що він потрапив у полон певної ганебної пристрасті. Саме так він висловився: «ганебна пристрасть».

Печальна луна цих слів висіла в повітрі кімнати, луна не тільки тих слів, що сказала Тіалон, але й усього того, що вона прочитала в листі того давно минулого дня, тремтячи, під лютим поглядом батька. Від пагорбів тягся сморід горілого. Ввечері вона сиділа на балконі спиною до стіни, дивилася в темряву, і коли няня вийшла й запитала, чому вона плаче, відповіла, що лише зараз помітила — деяких зірок бракує.

— Він був на двадцять років старший за мене, — сказала вона мені у цій кам'яній клітці в Сірих Домах, сидячи на краєчку мого низького ліжка. — Він був… Та навіщо я розповідаю тобі, яким він був? Ти ж маєш знати.

Вона подивилася на мене поглядом проникливим і прямим.

— Так, — прошепотів я.

Я думав, вона заплаче, але вона цього не зробила. Була схожа на королеву: сиділа випростана, руки спокійно складені на колінах. Тільки голос їй затнувся і дрож пробіг усім тілом, коли сказала:

— Так. Я знала. Та й як мені було не знати? Хіба ж для того я провела стільки років, років свого дитинства, слухаючи, як він читає у присмерковому світлі, аби отак просто забути ті книжки, що він любив, книжки, що їх ми любили разом? Я знала, коли побачила тебе з його Олондрійською Лірикою.

Вона кивнула, неначе сама до себе, і обвела очима кімнатчину, недолугу поличку з непотрібними томами, всю цю вбогість і запустіння. У кімнаті стало холодніше. Її обличчя, відвернене од мене, потрапило в тінь, отож я не міг бачити її виразу, коли вона запитала:

— І як йому ведеться?

— З ним усе добре, — відповів я.

Тіалон знову кивнула. В її поведінці була бездоганна гідність засудженого на смерть. В цій історії, здавалося, оприявнилася вся її сутність, її страх і палкість, ба навіть рішучість, яка змусила її все розповісти. Я розумів, що вона розповіла це, бо не могла відмовитися від можливості вимовити його ім'я вголос, так, щоб його почула інша людина, яка його знала. Я відчув це по тому, як вигиналися її вуста, аби вимовити це слово, як вони затримувалися на ньому — на цьому імені, що його звучання було заборонене в її домі. Лунре: спершу поклик водного птаха, а потім плюскіт води. Ім'я, що означає «зі світлом», останній місяць року. Вона сказала це зараз із печаллю року, що добігає кінця, а потім підвелася й повернулася до мене, обличчя було бліде і суворе в холодному світлі лампи.

— У мене є дещо для тебе.

Пішла до дверей і взяла свою скриньку для письма. Повернувшись, присіла на матрац поруч зі мною, а скриньку примостила собі на колінах. Тоді відкинула защіпку і вийняла з відчиненої скриньки два проолієних пакунки, зв'язаних шворкою.

— Новини з минулого.

В голосі забриніла прониклива нота. Поклала пакунки на простирадло. Кожен виглядав міцним і щільним, як головка сиру. Це були стоси паперу, вкриті щільним письмом, побляклим од часу.

— Візьми їх з собою, — попрохала Тіалон.

Я дивився на неї, не знаходячи слів. Її посмішка затремтіла; очі були неймовірно яскраві. Вона сплела руки перед обличчям і дивилася вниз, прикривши вуста.

— Я написала йому багато листів. Думаю, більше тисячі.

— Я їх візьму.

Вона мимоволі ковтнула.

— Дякую. — Я постараюся зробити так, щоб тобі було легше вибратися з Домів.

— Якщо хочеш дізнатися про нього більше, — пробурмотів я, — то я міг би розповісти тобі…

Вона похитала головою, закрила скриньку, встала і, не дивлячись на мене, прошепотіла:

— Я побудувала своє життя без знання про те, де він перебуває.

Я часто згадую її саме такою: голова напівобернена, кучері блищать на потилиці над тонкою шиєю, одна рука сягає вниз, щоб підняти парасольку, а друга стискає скриньку для письма, немов якір. Мені здавалося, що вона не торкається землі, миготлива, як світло свічки, зависла в цій крихкій миті затамованого дихання. Потім цю свічку задули, і вона пішла, кімната спорожніла, а по ній залишилися лише швидкоплинне тепло і легкий слід диму.

Після того, як вона пішла, я продовжував дивитися на двері, уявляючи постать свого метра замолоду: темноволосий, але з такими ж пильними, пронизливими, кварцово-зеленими очима, в чорному хітоні, на фоні якого його шкіра здавалась би блідішою. Я уявляв собі, як він стоїть поміж дерев під дощем, у промоклому плащі, й віддається забуттю релігійного споглядання; і мене охопило відчуття, що я образив його, зобразивши таким чином, в його іншому житті, адже він не хотів, щоб я про те життя знав. Але тепер вже запізно: мойого метра, Лунре Бейнського, безповоротно замінив Лунре Кебреїський. А маленький хлопчик, який лежав у кутку і спостерігав за памороззю на дверях, замінив усі мої фантазії про дитинство метра.

Моя уява малює певне патіо, де я бачу свого метра й Тіалон, розтерзаного чоловіка і дівчинку-підлітка: ілюзорне місце з перламутровими квітами поміж гойдливих мигдалевих дерев, чиє листя блищить краплями нещодавнього дощу. Це місце — місце сліз. Та все