Читати книгу - "Бабай"

Зникнення листа стривожило Назара, однак довелося відкласти більш ретельні пошуки на потім. Час було братися до діла.

Приколений до джемпера ліворуч на грудях значок додавав упевненості та вселяв почуття, що він не сам.

Усе правильно — тепер їх було двоє.

Усю дорогу Михайла Левшиця не залишало настирливо гостре відчуття того, що він допустив помилку. Поки що не було чіткого розуміння, в чому саме вона полягала. Проте він знав, що ця помилка — одна із тих, які усвідомлюєш лише згодом, коли стає вже надто пізно.

Валерія сиділа поруч на довгому вузькому сидінні уздовж борта, опустивши голову йому на плече, здригаючись і розплющуючи посоловілі очі, коли машину підкидало на вибоїнах. У центрі салону стояли ноші із тілом, накритим брудно-білою тканиною. З іншого боку від них сиділи медсестра і санітар; лікар зайняв місце в кабіні поруч із водієм.

Машину кілька разів підряд труснуло, Валерія закрутилася в нього на плечі і знову заспокоїлась.

Дуже сильне відчуття дуже великої помилки…

Ще під час прощання із сином — незвично тривалого, якогось напруженого — у нього склалося враження, ніби хлопчина щось задумав. І разом із тим відчуває страх, який не в змозі повністю приховати. Наче раптово зважився на відчайдушний учинок.

Одного разу у дитинстві Левшицю довелося змусити себе викликати на бійку великого хлопця, котрий був на чотири роки старшим і значно сильнішим за нього. Бо той задля розваги зламав три пальці на руці його кращому другові, у грі під назвою «П’ять хвилин гестапо», — чорт забирай! — тому самому другові, який зараз, повільно холонучи, трясся на ношах, накритий брудним простирадлом. Того дня Михайло випадково побачив, виходячи з дому, своє обличчя в дзеркалі. Такий самий погляд був і у Назара тоді в коридорі.

Але що міг задумати його восьмирічний син, залишившись уночі сам удома? На що міг зважитися?

— О, чорт!.. — буркнув Левшиць, суплячи брови від неясного здогаду, чим заслужив два зацікавлені погляди із сидіння навпроти.

«Треба буде відразу ж подзвонити додому, коли доберемося до лікарні. Тільки б хлопчисько не встиг накоїти дурниць».

Пістолет здався Назарові несподівано важким, наче кусень заліза, яким, по суті, він і був — десь із кілограм зібраних в убивчий механізм металевих частин і деталей. Він нагадував одну з тих «волин», якими люблять розмахувати круті хлопці в старих бойовиках. Динозавр у родині легкої зброї. Назар звик до непомітної ваги пластикових іграшок, що плюються водою чи клацають пістонами, і тому засумнівався, чи взагалі зуміє втримати його в руках, якщо доведеться стріляти.

Проте, увійшовши до дитячої, відразу підняв пістолет, тримаючи його напоготові і повертаючись у різні сторони, як це бачив у бойовиках. Вказівний палець щільно ліг на курок. Але солідна вага і занадто велике незручне руків’я швидко довели, що так він довго його не протримає. Назар опустив пістолет, проте був готовий будь-якої миті підняти його знову.

Та обставина, що гуркіт пострілів налякає сусідів і зчинить переполох у всьому будинку, навряд чи здатна зупинити тебе у вісім років, особливо якщо ти збираєшся відкрити сезон полювання на монстрів у власній кімнаті.

Різкий до лоскоту в носі запах пилу підказував: або тунель знову відкрився, або чудовисько перебуває вже зовсім близько.

Але де міг причаїтися Той, Хто Стукає По Трубах, у невеликій кімнаті, що була вся як на долоні?

Про всяк випадок Назар навіть кинув погляд на стелю. Жодних слідів монстра.

Потім він наблизився до ліжка на відстань одного кроку і раптом помітив, що воно трохи відсунуте від стіни в головах і утворює щілину, достатню, щоб просунути руку. Але не більшу. Це ще нічого не доводило, ліжко міг посунути будь-хто із дорослих: Валерія, коли демонстративно зачинилася в дитячій, Левшиць-старший і навіть ще живий дядько Артур, зачепивши спинку ногою під час своєї панічної втечі.

Згадавши про гостя, Назар здригнувся — це була погана людина, але він зовсім не збирався підлаштовувати таке трагічне завершення. Він просто хотів його налякати і примусити забратися з їхнього дому.

У квартирі стояла нічим не порушена тиша, з вулиці долинав шелест листя на деревах, стривожених короткими поривами вітру. Ніч. Той час, коли все живе занурюється в найглибший, наймагічніший сон. Стрілки Назара показували пів на четверту. Тут, у його кімнаті, не було справжнього годинника, але стрілки не могли помилитися. Рівно третя година тридцять хвилин.

Назар поклав пістолет на подушку і почав рухати ліжко від стіни, розвертаючи його поперек кімнати.

І побачив тунель.

— Скоро вже доїдемо? — запитав Левшиць у санітара, котрий сидів навпроти нього. Той повернувся до вікна, вдивляючись у пейзаж нічного міста крізь нещільно зсунуті фіранки.

— Певно, ми спочатку заїдемо до моргу здати клієнта, — санітар кивнув на носилки і затнувся, зустрівшись поглядом із Левшицем. — Я хотів сказати…