Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

Незабаром після цього хтось збив мене з ніг, і я упав знепритомнівши.

Прочунявшись, я побачив схилене наді мною обличчя Гуда, який тримав у руці гарбузяний бутель із водою, і помітив, що перебуваю біля кам’яного пагорба, тобто на плато, біля нашого спостережного пункту.

— Як почуваєтеся, старий? — запитав він мене схвильовано.

Я підвівся і, перш ніж відповісти, обтрусився.

— Нічого, спасибі вам.

— Слава богу! Коли я побачив, що вас сюди несуть, у мене підкосилися ноги: я подумав, що вам кінець.

— Цього разу обійшлося благополучно, друзяко. Думаю, що від удару в мене просто запаморочилося у голові. Але скажіть, чим же все закінчилося?

— Поки що ворога відбито зі всіх боків. Втрати величезні: з нашого боку цілих дві тисячі вбитих і поранених, із їхнього ж, напевно, не менше, ніж три. Подивіться на це видовисько! — І він показав на довгі лави людей, що наближалися до нас.

Вони йшли групами по чотири чоловіка і тримали щось схоже на носилки, зроблені зі шкур, до яких у кожному куті були прикріплені петлі, щоби їх зручніше було нести. Між іншим, таких носилок завжди дуже багато в кожному загоні кукуанської армії. На цих шкурах, кількість яких здавалася безконечною, лежали поранені. Поранених приносили, їх нашвидкуруч обдивлялися лікарі, яких припадало по десять на кожен полк. Якщо рана була неважка, воїна відносили і сумлінно лікували, наскільки, звичайно, це дозволяли існуючі умови. Але якщо стан пораненого був безнадійний, то під приводом лікарського огляду один із лікарів розтинав йому гострим ножем артерію, і нещасний швидко й безболісно помирав. Звичайно, це жахливо, але, з другого боку, чи не справжній це вияв милосердя?

У цей день таких випадків було багато. Завжди до цього вдаються, коли рана нанесена в тулуб, оскільки великі леза кукуанських списів завдають таких глибоких і страшних поранень, що лікувати їх неможливо. У більшості випадків нещасні були непритомними; тим же, які були при свідомості, вирішальний розтин артерії робився так швидко і безболісно, що вони, здавалося, цього не помічали. Але ця картина була такою моторошною, що ми з Гудом поспішили піти. На своєму віку я не пам’ятаю випадку, який би справив на мене гнітючіше враження, ніж ця операція, коли закривавлені руки лікаря, розтинаючи жили, звільняли хоробрих людей од мук у такий страшний спосіб. Лише одного разу в житті мені довелося випробувати те ж саме: коли після битви я бачив, як війська племені свазі закопували в землю своїх смертельно поранених воїнів живими.

Щоб не бачити цього страшного видовища, ми поспішно попрямували на протилежний бік пагорба, де зустріли сера Генрі, який усе ще тримав у руках бойову сокиру, а також Ігнозі, Інфадуса і одного чи двох вождів. Вони дуже серйозно про щось радилися.

— Слава богу, що ви прийшли, Квотермейн! Я не зовсім розумію, що хоче робити Ігнозі. Хоча ми відбили напад, але, здається, до Твали прибувають великі підкріплення і він має намір оточити нас для того, щоб узяти голодом.

— У такому випадку справа наша погана.

— Безперечно. Тим більше, що Інфадус каже, що в нас закінчується вода.

— Це так, мої повелителі, ствердив старий воїн. — Струмок не може забезпечити таку велику кількість людей, і вода в ньому швидко зменшується. Іще до настання темряви ми страждатимемо від спраги. Послухай, Макумазан! Ти мудрий і, зрозуміло, бачив багато війн у країні, звідки прийшов, — певно, якщо ви, білі люди, взагалі воюєте у себе на зірках. Скажи, що нам робити? Твала зібрав нових воїнів, які займуть місця тих, що загинули. Але ми дали Твалі урок: яструб не думав, що чапля вчинить йому опір. Наш дзьоб простромив йому груди, і він боїться напасти на нас знову. Ми також вимучені. Тепер він чекатиме, коли ми помремо; він сповиє нас, як змія свою здобич, і ждатиме, поки ми самі не здамося.

— Розумію, — сказав я.

— Отож, Макумазан, ти бачиш, що у нас нема води і дуже мало харчів, тому ми повинні вибрати одне з трьох: або знемагати і слабіти, як лев, що помирає від голоду в своєму лігві, або спробувати прокласти собі шлях на північ, або, — тут він підвівся і показав на тісно зімкнуті лави наших ворогів, — кинутися просто на них і схопити Твалу за горло. Інкубу — великий воїн. Сьогодні він бився, як буйвол у тенетах, і люди Твали падали під його сокирою, мов молоді колоски пшениці, побиті градом. Інкубу каже: “Нападай!”, але Слон завжди нападає. Що скаже Макумазан, хитрий старий лис, який так багато бачив у житті й любить жалити свого ворога ззаду, нишком? Вирішальне слово буде, звичайно, за Ігнозі, бо він король і це його право, але перед тим ми хочемо вислухати твій голос, о Макумазан, і голос людини з прозорим оком.

— А що скажеш ти, Ігнозі? — запитав я.

— Ні, батьку мій, — відповів наш колишній слуга, який був зодягнутий у пишні дикунські військові обладунки і виглядав як справжній король-воїн, — говори ти, і дозволь мені вислухати твої слова. Ти мудрий; у порівнянні з тобою я лише нерозумна дитина.

Вислухавши таке настійне прохання Ігнозі і квапливо порадившись із Гудом і сером Генрі, я кількома словами висловив йому свою думку, сказавши, що, оскільки ми були оточені й у нас уже відчувається нестача води, нам потрібно самим напасти на Твалу. Я порадив Ігнозі зробити це негайно, раніше ніж “затягнуться наші рани” і поки вигляд переважаючих сил противника не змусить серця наших воїнів “розтопитися, мов жир на вогні”. Інакше, зауважив я, деякі воєначальники зможуть передумати і, помирившись із Твалою, перейти на його