Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

— невідомо, хоча згадки про нього є в лоціях ще шістнадцятого століття. З європейців першим причалив сюди в 1696 році мореплавець Ван-Фламінго. Відтоді Сент-Поль відвідують численні рибалки та мисливці на тюленів і китів. Десь в середині дев’ятнадцятого століття, точніше — з 1841 року, тут оселилося кілька мисливців напостійно. Але дуже скоро вони покинули ці землі — ненадійне пристановище тут для людини: постійні шторми, тумани, нестача продуктів харчування.

Островом відчаю назвав Сент-Поль французький вчений Обер, котрий присвятив йому книгу, «Два роки на острові відчаю».

На всьому тут тавро велетенського поштовху й руйнації: схили круті, прямовисні, утворені скидами вулканічної лави й граніту. Звідусюди над цією кількакілометровою кам’яною пасткою, мов складені в штабелі дошки, нависає гранітне — то чорне, як антрацит, то криваво-червоне — громаддя виверженої породи.

Лоції застерігають: з крутих берегів можуть відколюватися небезпечні кам’яні уламки; на якір ставати не рекомендується. Сама бухта — не що інше, як зруйнований кратер вулкана, заповнений водою.

… Вікторія Чернишова розшукує зразки порід. Гострим кінцем молотка, схожого на гуцульський топірець, відколює уламки граніту, ми з Петраченком збираємо все це в рюкзаки.

Поминувши урвище, попадаємо у невеликий вибалок. Кущиста трава, як наша нехворощ, клубочиться ген до самої вершини; всюди — купина, а між нею невеличкі рівчаки, густо втоптані чиїмись лапами.

Що то за сліди?

— Дивись, дивись! — кричить Петраченко. — Качки!

— Які качки?

— А он!

За купиною щось майнуло. Я поспішив туди, але нічого не побачив — тільки трава хиталася, зачеплена кимось. Раптом угорі, за лобатим валуном, що не знаю яким дивом утримувався на цьому стрімкому гранітному підмурку, — щось сильно загорланило — ніби заграло в очеретяну дудку.

— Та це ж пінгвіни!

Ось вони! Двоє стоять над нами. Білі груди, мов фалди фрака, крильця, голова увінчана золотавим чубчиком. Пінгвіни махають крильцями — вітають, значить, нас.

Привіт, привіт!

Птахи високо заходять, а ще вище гніздяться… Петраченко — навздогін, та пінгвіни, мов жаби, перескакують з каменя на камень: скік-скік — не догнати… Їх тут цілі колонії. На пінгвінячі схованки натикаємося через кожні десять кроків. Касяновичу вдалося піймати двох пінгвінят. Ми з Петраченком теж прихопили по одному. Та коли піднімалися по трапу, вони, продерши торбину, повискакували у воду і — до берега.

Тут ще сила-силенна кроликів, тих прожерливих кроликів, що на сусідньому острові повністю знищили відому кергеленську капусту, якою полярники рятувалися від цинги.

Ні, острів не назвеш мертвою землею. Вирує він, не схожий на інші суходоли, живе своїм життям. Он біля води з кам’яних щілин виривається дим, смердить сіркою, а коли прикладеш руку, віє нестерпним теплом… То — вулканічні гази. І всюди б’ють гарячі джерела. Вода в бухті, як у великому казані, щойно поставленому на вогонь. Унизу гаряча, зверху — прохолодніша. Але навіть зверху є місця, де вона, мов окріп, — риба сюди не запливає. Але риба в кратері є, у верхніх шарах води. Оце так вулкан! Чим не запорозький казан, по вінця повен юшки!

Та найцікавіше ждало нас на березі.

Росте, схилившись до води, як у нашому селі осока, гостролиста травиця. Валяються металеві верші — хтось, видно, ловив омарів, якими славляться тутешні води. Біля підніжжя гори — поїдене іржею жерло старовинної гармати… Тут же, поруч, руїни будинку. На цей острів, як і на Амстердам, не раз заходили пірати. Хоч морські довідники зазначають, що на Сент-Полі є хижка із запасом одягу і харчів для тих, хто зазнає аварії, проте нічого цього ми тут не побачили. Руїни. Запустіння.

На острові рідко хто буває, хіба що буря заганяє поодиноких китобійців. А відомості про місце його розташування і підходи до нього — старі, ще за 1853 рік.

І все ж, певно, хтось тут бував, якщо лишились сліди людського житла.

З оцих почорнілих, зарослих мохом кам’яних брил перед нами постає (ціла історія…

Ми з Петраченком спустилися до берега. Вода в кратері нерухома, як олово. У дзвінкій тиші міжгір’я кожне слово відлунює далеко і дзвінко. Впаде камінець — луна підхоплює той звук і множить стоголосо.

Прибережні скелі, куди навіть у повноводдя не дістають хвилі, ряботять викарбуваними на граніті написами. Тисаком зішкрябуємо з тих брил нарости. Читаємо. Про що вони, ці перші повернені нами до життя слова? Хто розкриє нам таємницю чийогось життя? Це не слова надгробків — це голос боротьби людини зі стихією.

Ось зізнання якогось Фаєкафа. Він попав на острів під час бурі. А скільки прожив тут і чи вирвався з кам’яної пастки — невідомо.

Напис за 1870 рік свідчить, що тут жив ще один робінзон — Павло Болет.

Та найбільше зацікавив напис, що його ми надибали зовсім випадково, в останню годину перебування на острові.

Володя Петраченко підійшов до води помити руки. Повертаючись, спіткнувся об кам’яну брилу, до половини залиту водою, коли підвівся, помітив на камені напис, який ледь проступав з-під моху.

— Ходи-но сюди! — гукнув.

Я поспішив до нього.

Нас уже давно кличуть товариші, а ми заклопотано схилилися над гранітом. Літера за літерою відвойовуємо в давнини, вириваємо з полону забуття кожне слово. Граніт так цоріс мохом, що доводиться з силою його обдряпувати. І зрештою, хоч як ревно беріг граніт свою таємницю, ми все-таки до неї докопалися!

Ось що ми прочитали: «Маров А. В. 1852–1857».

Отже, в минулому столітті на Сент-Полі побував і наш співвітчизник. Хто він, як попав сюди, як прожив ті п’ять довгих самітних років?

Минувшина мовчить — не розтуляє уст. І, мабуть, ніколи не розтулить.

Ці острови, загублені в океані, з сивої давнини були й лишаються останньою гаванню для багатьох блукачів, котрих спіткала катастрофа. Бо звідси немає вороття, принаймні для більшості…

Знявшись із якоря і вийшовши з-під прикриття Сент-Поля, ми відразу ж попали в обійми вітру. Синоптики сповістили: з півночі, з