Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

Комісар стенув плечима. 

— Навряд. Не думаю, що міністр доручав убити вашого перекладача. Йому залежало тільки на тому, щоб отримати його роботу. 

— Якби я знала, що це спричинить чиюсь смерть, то ніколи б навіть не взялася писати, — ​зі сльозами промовила Ельвіра. 

— Оригінал вашого рукопису в Цюриху? — ​обережно запитав комісар. 

Вона кивнула. 

— Ви відправили Піллеру єдиний примірник? 

— Так… Тож, як бачите, нічим не можу бути вам корисною. Підіть і заспокойте свого міністра. Гру закінчено. 

Вістович звівся на ноги, але виходити не поспішав. 

— Чи не могли б ви розповісти мені про смерть чоловіка? — ​промовив він, хоч розраховував радше на відмову. 

Ельвіра звела на нього переляканий і здивований водночас погляд. 

— Я все розповіла багато-багато років тому! — ​майже викрикнула жінка. — ​Розповіла поліціянтові, що розслідував справу. Я незаслужено відсиділа у в’язниці. Чого ви ще хочете? 

Руки, обличчя й усе тіло її дрібно затряслися. Комісар зрозумів, що подальша розмова з нею марна. Та все ж одне питання він мусив поставити: 

— Як звали слідчого, що розслідував смерть майора Сафронського? 

— Кронфельд, — ​видусила вона з себе. — ​Оберкомісар Франц Кронфельд… Пробачте, пане Вістовичу, я мушу попросити вас піти. 

— Звичайно, — ​чоловік попрямував до виходу, — ​на все добре. 

Не дочекавшись відповіді, поліціянт вийшов за двері й почув, як невдовзі господиня замикає їх зсередини. Вістович вийшов знову на Личаківську і повільним кроком вирушив у бік площі Митної. 

Що ж, доручення міністра він виконав, і навіть зробив це завчасно. Залишалися ще два дні, які можна було б використати, щоб удовольнити цікавість. Вістович згадував коротку розмову з Ельвірою, і йому складно було уявити її вбивцею. За роки роботи в поліції він навчився вирізняти людей, котрі здатні позбавити життя інших. Оця жінка, що самотньо живе на Личаківській, видавалась йому іншою. І якщо вона все-таки отруїла свого чоловіка, піддавшись любовному одурманенню, то йому страшенно цікаво було б знати обставини, за яких це сталося. 

Справи тридцятирічної давності ще мали б досі зберігатися в Дирекції, тож відшукати матеріали про вбивство майора Сафронського він міг би ще сьогодні. 

Поспіхом пообідавши у кнайпі неподалік Бернардинів, комісар повернувся на Академічну і, не заходячи до свого кабінету, рушив одразу до секретаря поліційної канцелярії, в якого мусив отримати дозвіл на роботу з архівом. Той не заперечував, лише наполіг, щоб Вістович не виносив матеріали за межі відділу. Ознайомитися з ними він міг в архівній бібліотеці. 

Отримавши чималу папку з позначкою «1876 рік», він зручно вмостився за стіл і розгорнув документи. Одразу потрапив на очі заключний рапорт оберкомісара Кронфельда з нерозбірливими примітками й підписом тодішнього поліційного директора. За ним — нескінченні протоколи допитів Ельвіри Сафронської. Покази свідків і кілька портретів дійових осіб цієї драми. 

— А, Вістовичу! — ​почув він раптом за спиною бадьорий голос. 

Заглиблений у читання комісар підскочив на стільці від несподіванки. Озирнувся. Позаду нього стояв доктор Фельнер і від душі реготав. 

— Даруйте… Ох, чорт забирай… Даруйте мені, комісаре, — ​тамуючи свій скрипучий, мов старі двері, сміх, промовляв той. — ​Але бачили б ви себе збоку! 

— Ідіть до біса, докторе, — ​відмахнувся Вістович, відчуваючи, правда, що й сам починає сміятися. 

Той віддихався і врешті заспокоївся. 

— А що за справа перед вами? — ​поцікавився раптом Фельнер. 

— Стара як світ. Про отруєння одного майора… 

— Отруєння? Чим? — ​перепитав Фельнер. І в його погляді загорівся вогник професійної цікавості. 

Вістович зазирнув у папери. 

— Згідно рапорту, арсеном. 

— Можна мені глянути? 

Комісар завагався. 

— Та годі вам, Вістовичу, в моїй голові більше таємниць, ніж у цьому архіві. Показуйте, що там у вас. 

Він перехилився через плече комісара, одночасно насаджуючи на носа окуляри. 

— Так, ага… Казимир Сафронський. Смерть внаслідок отруєння… Особа вбивці встановлена… Послухайте, Вістовичу, — ​раптом посерйознішав доктор. 

Фельнер зняв окуляри з носа й задумливо почав гризти дужку оправи. 

— Послухайте… — ​повторив він. — ​Я пам’ятаю цю справу. 

— Ви пам’ятаєте справу тридцятирічної давнини? — ​з недовірою перепитав комісар. 

— До вашого відома, комісаре, я цікавлюся не тільки трупами у своїй мертвецькій, — ​зауважив Фельнер, — ​я також мешкаю у Львові. Свого часу цей випадок наробив галасу. Ви можете перечитати газети того часу. Журналісти зчинили справжню бурю, а суспільство розділилося навпіл: одні гаряче підтримували вдову майора, інші вимагали для неї смертної кари… 

— Чому? Було недостатньо доказів? 

— Наскільки пригадую, арсен і справді знайшли в цукерниці на їхній кухні. Але не в залишках гербати, яку випив тоді Сафронський. І від якої начебто помер, — ​пояснив доктор. 

— А розтин? Адже отруту можна виявити в тілі покійника, якщо вона туди потрапила. 

— Можна, Вістовичу. Але це були інші часи. Знайти фахівця, що виконав би пробу Марша[88], тридцять років тому було не так просто. Минув би не один тиждень. Ми не могли стільки часу зберігати тіло й віддали його родичам на поховання. 

Фельнер знітився, мовби відчував вину за недосконалість тодішньої криміналістики. 

— А чому вас зацікавила ця справа? — ​запитав він у Вістовича. 

— Поки не можу вам розповісти, докторе. Але цілком імовірно, що до цієї теми ми ще повернемось. 

— Тоді, думаю, вам корисніше буде поспілкуватися з оберкомісаром Кронфельдом, — ​відповів той. — ​З тим детективом, що вів цю справу 1876 року. Зараз він вже на емеритурі. 

— Маєте рацію, — ​згодився Вістович. — ​Знаєте, як його знайти? 

Фельнер кивнув. 

— Він мешкає неподалік від мене в кам’яниці на Потоцького[89]. Якщо хочете, я запишу вам адресу. 

— Так, будь ласка. 

Вістович розгорнув і простягнув йому свій блокнот. 

Коли вони попрощалися, була майже шоста. Комісар вийшов з канцелярії і, трохи подумавши, попрямував у бік вулиці Потоцького. Він ще не знав, чи навідає сьогодні колишнього оберкомісара, але хотілося пройтися, тож чому б заодно й не перевірити адресу, яку записав Фельнер. 

Як і вранці, Вістович минув Марійську площу, але оскільки Пасаж Міколяша вже було зачинено, рушив вулицею Коперника вгору до костелу Марії Магдалини. Тут зупинився й трохи віддихався. Вулиця Потоцького збігала далі вниз. По обидва боки давні кам’яниці чергувалися з новими. Деякі старі будинки вже були напівзруйновані, а нові — ​недобудовані. 

Перепочивши, Вістович рушив донизу й за кілька хвилин зупинився біля кам’яниці під номером 11. Саме тут, як свідчив доктор, проживав Кронфельд. Кам’яниця була старою, але ще міцно трималася фундаменту. Двері, проте, було зачинено зсередини, а вікна на двох поверхах затягнуто шторами. 

Комісар відчув, як його охоплює інтерес. Старому поліціянтові зараз вже за шістдесят. Отже, потрапивши в його дім, він міг би певним чином зазирнути й у своє майбутнє. 

Кам’яницю