Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Ти думала, тільки в тебе є таємниці?

— Ні… Таємниці є у всіх. От тільки я навіть не здогадувалась, що твої виявляться ТАКИМИ... — відповіла Тоня глухим, нетиповим для неї голосом. Вона приголомшена...

Ноги Лариси понесли її вперед, вона хотіла переконатись, що вуха її не підвели…

Крок… Другий.. І вона побачила Руслана… Він стояв, гордовито посміхаючись до Тоні та защібаючи сорочку. Повільно Руслан перевів погляд на Лору. Її поява шокувала хлопця.

— Лора?.. — посмішка вмить зникла з його обличчя. — Що ти тут робиш?

— А ти?.. — тихо пролепетала вона, не вірячи своїм очам.

— Ти ж обіцяла, що нікуди не підеш з Тонею!

— Вчора… Я обіцяла за вчора… — знову ледь чутно сказала Лариса.

Руслан щойно був з тим чоловіком… І її не цікавило хто кого мав… Проте судячи з того, що він одягався, то його… Руслан спить з чоловіками, а потім з нею... Вона нічого не мала проти геїв, по правді кажучи, ще жодного не зустрічала, лише чула, але вони принаймні вступають у зв’язок з однією статтю… А Руслан… Чому? Як?

Передчуття її не підвело. Відсьогодні все буде вже не так...

Тоня ще перебувала під враженням, вона приголомшено дивилась на блондина, і не могла скласти до купи те, що щойно чула і бачила... Оце так поворот… Хто б міг подумати?..

— Ларисо, нам потрібно поговорити, — Руслан підійшов і, взявши дівчину за руки, повів до виходу. Приголомшена Лариса спочатку слухняно пішла за ним, а ближче до виходу почала пручатись, та хлопець був сильнішим за неї.

— Руслане, пусти мене.

— Я тобі все поясню.

— Мені не потрібні твої пояснення…

— Потрібні. Давай поговоримо на вулиці. П’ять хвилин. Дай мені п’ять хвилин.   

Тоня відійшла від шоку, коли Руслан вже виводив Ларису з будівлі. Що робити? Бігти за ними? І що вона зробить? Потрібно сказати хлопцям! Тоня помчала до більярдної зали, хапаючись за перило зі скла і металу, намагаючись не впасти на сходах. Степан і Бакеро розмовляли про щось біля стола, коли Тоня підбігла до них — Бакеро усміхнувся.

— А де ти Русалку загубила? 

Степан нічого не запитував, він дивився на Тоню, очікуючи пояснення.

— Руслан потяг Лору на вулицю, — випалила вона дивлячись на Степана.

— Тут був Руслан? — Степан з подивом оглядав засмучене обличчя сусідки.

— Так, — Тоня кивнула, — і він не просто так тут був. Він був он з тим пузатим чуваком…

Вона кивнула на чоловіка з печаткою, що зараз грав у більярд через декілька столів від них. Степан озирнувся на чоловіка, поглянув на Тоню.

— В якому сенсі був? — уточнив він.

— В тому самому, Степане. В тому самому. Ми йшли до вбиральні і чули їх, а коли йшли назад — цей чувак вийшов, проглянув на нас як на нижчих істот і пішов. А мені стало цікаво з ким же він там був, що не звернув на нас уваги… Зазираю, а там Руслан. Ну, я так розгубилась, що, як прийшла до тями, він Лору вже потяг на вулицю… Спочатку ж накинувся, типу, що вона обіцяла нікуди не ходити зі мною, а Лора йому сказала, що обіцяла нікуди не ходити тільки вчора… А він… Я, каже, тобі все поясню і потяг... взяв її за руки і...

Бакеро і Степан перезирнулись.

— Піду гляну, — сказав Степан.

— Ти з телефоном?

— Так, — Степан поплескав рукою по кишені джинсів, в якій лежав телефон і пішов з зали.

— Руслан — це такий блондин з довгим волоссям? — запитав Бакеро.

— Так… Той, якого ти бачив у кав’ярні на Подолі… — вона сперлась на стіл обома руками. Труснула головою — досі не могла відійти від побаченого.

Тоня знає про кав’ярню — Лора їй розповідала про їхню зустріч у грудні. Подружки... Бакеро взяв кий і розбив кулі.

— Давай зіграємо, — сказав він до дівчини.

— Як ти можеш грати, якщо там невідомо що відбувається?

— Бонд розбереться.

— У нього ж рука…

— Ну і що? В нього є ще одна... А ще дві ноги і голова. Ти не уявляєш, що він ними може робити, — Бакеро усміхнувся.

— І що ж? — Тоня взяла кий.

— Просто неймовірні речі.

— А хто він?

— Він — твій сусід, — Бакеро говорив усміхаючись і заганяючи кулі в лузи одну за одною.

— Це я знаю. А де він працює?

— Якщо тебе це цікавить — запитай у нього.

— Я питала, він не каже.

— Ну, а я тоді тут при чому? Якщо не каже — значить, не вважає за потрібне тебе інформувати.

— А ким працюєш ти?

— Я? — Бакеро одним ударом загнав дві кулі в різні лузи і випрямився. — Якщо я скажу, що офіційно ніде не працюю і я безробітний — ти мені повіриш?

— Ні.

Бакеро підійшов до дівчини і схилився до її вуха.

— З якою метою цікавишся? Ти з податкової?

— Мені просто цікаво.

Він сперся на стіл поруч з Тонею, котра стояла з києм в руках.

— Я дилер. У казино. І мушу зізнатися — я хороший дилер.

— Ти працюєш в казино?.. — Тоня була здивована. Тепер їй ставало більш зрозуміло, чому у нього такі доглянуті руки — це його робочий інструмент.

— Так.

— І давно?

— Чотири роки. Це довга історія.

— Розкажеш?

— Можливо… — він усміхнувся. Ой, краще б він не робив так… Тоня відвела від нього погляд.

— І Степан в цій історії присутній? — запитала вона дивлячись на пузаня.

— Можливо… — Бакеро простежив за її поглядом. — Цей пузатий грає в казино, де я працюю. Як правило, він приходить по суботах, програє близько сотні баксів і йде. Не пам'ятаю жодного разу, щоб він виграв.

— Програє у що? В рулетку?

— В покер.

Циган перевів погляд з чоловіка з печаткою на Тоню.

— То граємо? — він усміхнувся.

— Граємо.

 Бакеро працює в казино… Дилер. Неочікувано.