Читати книгу - "Гарантія на кохання, Tama Lisn"

Він вийшов із душу в одному рушнику, та я вже звикла, що він трясе своїм пресом будь-де, але треба припиняти такі маневри, не рівна година, почне чим іншим трясти. Зробила йому зауваження, але він, як завжди, віджартувався.

Тільки мені не смішно. Наше життя і так перетворилося на фарс чистої води. Нічого у нас не вийде, ми надто різні. Я хочу, може, не зараз, але в майбутньому справжню родину, щоб чекати один одного вечорами, обійматися ночами, зустрічати разом світанок і виховувати дітей. З Олександром мені важко все це уявити. Найбільше хочу, щоб весь цей кошмар закінчився й сподіваюся, Сашко тієї ж самої думки.

Всі мої надії розбилися вщент, варто було йому повернутися до спальні. Мабуть, не найкращий час я обрала, щоб поговорити про розлучення. Не розумію, що його так розлютило, адже я йому не потрібна. Я для нього навіть не жінка, а ходячий шматок м'яса.

Прикриваю груди зім'ятим покривалом й захлинаюся власними сльозами. У цей момент щось у мені вимкнулося, мабуть, віра в людяність та світле майбутнє. Ну ні, тобі мене не зломити. Я не почуватимуся приниженою, це він низько впав, а не я.

Потрібно збиратися, внизу на мене чекає не менш мерзенний тип Микита, але краще нехай так, ніж сидіти без діла. Я в усьому розберусь і без допомоги Олександра.

Вмилася холодною водою й переодяглася. Перед виїздом зателефонувала до лікарні, дізналась про стан здоров'я тата.

Микита сидів у кріслі й грав у карти на телефоні.

- Куди пані накаже? - Почав він глузливо, але глянувши на мене скис. - Вибач. Куди їдемо?

Я вирішила зайвий раз не роздмухувати конфлікт, тому пропустила знущання повз вуха.

- За сто двадцять кілометрів від нашого міста є селище, точно не пам'ятаю, як воно називається, зараз на карті подивлюся. - Риюсь у телефоні. - Ось, дивись, тут і маршрут прокладено.

- Угу, можеш вимикати, я знаю, де це. - Сказав, начепив на ніс окуляри від сонця і рушив з місця. - Ти не проти музики?

- Мені все одно. Вмикай якщо хочеш.

- Оль, я знаю, наше знайомство не з того почалося.

- Як і все, що пов'язане з Олександром.

- Я не хотів, щоб усе так сталося.

- Як? Як сталося? Ти сказав те, що думав. Це твоя особиста думка й ти маєш на неї право. Не варто перепрошувати, якщо ти з цим насправді не згоден.

- Дякую, що дозволила.

- Звертайся.

Він увімкнув радіо, де після коротких новин заграв веселенький мотивчик. Нік почав насвистувати в тон мелодії, а я пристебнула пасок безпеки та відвернулася до вікна, на що чоловік пирхнув. А що правила безпеки дорожнього руху ще ніхто не скасовував, тим паче, що Нік несеться немов від пожежі.

Попри ідіотську поведінку, вигляд у Микити досить агресивний. Він високий, але трохи нижче Олександра. Має широкі плечі, він досить накачаний. Такий собі блондин з модною стрижкою та блакитними очима. Тільки ось в очах його лід та холод. Від нього виходить енергетика небезпеки.

Судячи з навігатора, дорога займе близько півтори години, але побачивши стрілку спідометра, я зробила висновок, що дістанемося ми вдвічі швидше.

- Тут дорогою є кафе, можемо перекусити. Впевнений, ти не снідала?

- Я не голодна.

- А я, мабуть, вип'ю кави. Тобі щось взяти?

- Ні дякую.

- Та кинь, тобі доведеться цілий день мотатися по чужому місту, треба поснідати.

І чому всі так рвуться мене нагодувати? Я з небажанням вилізла з машини. Як би не хотілося це визнавати, але Микита має рацію — перекусити не завадить. Ще не факт, що я зможу щось дізнатися, але від перспективи блукати містом у таку спеку ще й голодною противно засмоктало між ребер.

Я замовила собі тарілку супу й взялася за їжу, як тільки принесли замовлення. У Ніка апетит чудовий, його вибір супом не обмежився. Їв він багато та із задоволенням.

- Ну як тобі? - запитав.

- Смачно. Хліб тут смачний.

- Вони його самі печуть. - Просвітив мене Нік.

- Ти звідки знаєш?

- Мій приятель тут всім заправляє.

- Смачного. - Побажала.

- І тобі. Послухай, може, це не моя справа, мені здалося, у тебе очі були заплакані.

- Ти маєш рацію, це не твоя справа.

- Ви з Сашком посварилися?

- Відчепись.

- Ти це, - відклав столовий прилад убік. - Вибач за Камілу. Це я її покликав. Сашко нічого не знав.

- Я чомусь так і подумала.

- То що у вас таки сталося?

- Нічого особливо. - Почала єхидно. - Просто Сашко вирішив послухатися твоєї поради й трахнути мене прямо цього ранку, задоволений?

Микита похлинувся.

- Олю, я ж це так сказав. Я нічого такого не мав на увазі й на Сашка це не схоже.

- Тобто, я брешу?

- Ні! Не знаю, що на нього найшло.

- Я попросила розлучення.