Читати книгу - "Відьма"

млина у 1984 році його колесо припинило рух. Щоб заборонити доступ до стежок заповідника, спорудили паркани біля струмків і на горі Нещастя. Струмки продовжували кровоточити — не так сильно, щоб закривавити всю воду, і, ймовірно, туристам можна було б розповісти, що у струмках з’явилися іржаві осади, але Грім не бажав жодних несподіванок. Ніхто не знав, чи становить це забруднення загрозу для людей, ніхто не знав, як далі розвиватиметься ситуація. Тварини були до смерті перелякані, і Грім охоче довіряв їхнім інстинктам.

А ще гірше, що в неділю був чудовий день, отже, доводилося спроваджувати чималу кількість туристів. Біля загорож Грім поставив цілу армію волонтерів у однострої співробітників поліції штату, які розповідали туристам, що Військова академія влаштувала широкомасштабні навчання зі стрільбами. І стрілянина таки насправді була, щоправда, її джерелом була фонотека звукових ефектів Відьмоконтролю.

Протягом перших двадцяти чотирьох годин він послав трьох співробітників із завданням ходити за Катаріною по п’ятах. Спочатку вона з’явилася у комірці для мітел на Сазерленд-драйв (її там помітили випадково, після того як домашня такса почала у несамовитій люті кидатися на двері комірки). Потім трохи пройшлася вперед і назад крутими, обгородженими схилами поля в Акерманс Корнер, а на вечір неділі залишилася в лісі. То була одна з її старих випадкових поведінкових схем, без жодних змін. Надворі похолоднішало, відьмин ескорт знудився до нестями, і Грім відіслав людей додому.

Як виявилося, це стало його найбільшою помилкою — після того, як в неділю в нього закінчилася кава еспресо і він перейшов на «ред булл». Роберт Грім почувався так, ніби в нього від кофеїну почалися конвульсії і він ось-ось перегризе собі одну з артерій.

Він покликав Марті, й той повів Гріма і Воррена мокрим від дощу лісом. Хлопець прибіг до них вкрай схвильований, у промоклих снікерсах, а на його обличчі читалася уся минула ніч.

— Трішечки далі, — задихаючись, вимовив він. — Роберте, це довбаний…

«Матінко ж моя рідна!» — подумав Грім побачивши Катаріну. Здавалося, ще трохи — і його щелепа з тріском відпаде на мокру лісову землю.

Відьма стояла поміж папоротями, промокла до ниточки, її дрібна на зріст постать потемніла від дощу. На якусь частку секунди здалося, ніби вона стоїть на ринку домашньої птиці з павичем під пахвою. «Невже я справді це бачу?» — засумнівався Грім, але потім помітив, що хтось обв’язав довкола її талії синій, зашитий нитками пакет, з якого гордовито стирчало величезне віяло павичевого пір’я. На трійку людей дивилися незліченні синьо-зелені «павичеві очі» з темними зіницями, ніби то сама Катаріна відкрила очі і згори пильно вдивлялася у них.

Ця думка вдарила Гріма, ніби хтось йому заліпив ляпас. Якби Грім бачив відьму серед «назар бончуків», синіх амулетів проти злого ока у формі сльози, у вітальні Шеєрів кілька днів тому, його б вразила їх моторошна схожість із тим, що він бачив зараз. І хоча його там на той час не було, ніколи в житті Роберт Грім не мав такого потужного передчуття того, що ця енергія… зловісна енергія… лише зростатиме.

— Птах іще живий, — зауважив Марті.

— Ти мене дуриш? — запитав Воррен.

— Без жартів. Я чув, як він там туркотів. Чи джеркотів. Чи що він іще там робить, цей павич.

— Кінчай верзти бозна-що, — проджеркотів Грім.

— Але це ще не все, — вів далі Марті. — У кущах валяється орган якоїсь тварини, гадаю, то серце, але я не анатом. А ондечки там у нас — лялька з гілочок, — і він показав на щось схоже на плетений хрест із вербових прутиків, що звисав із гілки, — її повністю… того… передерли з «Відьми з Блер». Я цього ніяк не второпаю, бо ж у фільмі то була лиха річ від самої відьми, і чому комусь забаглося подарувати їй щось таке? А ще… ммм… купони зі знижкою з супермаркету.

Грім і Воррен мовчки витріщились на нього.

— Там на звороті щось написано. Дощ розмив букви, але мені здається, то якісь вірші з Біблії.

Павич у пакеті з супермаркету жалібно зойкнув.

— Покидьки, — прошипів Грім, — Марті, подзвони Клер. Скажи їй, щоб вона надіслала термінове повідомлення про те, що ситуація під контролем, і що контакт із відьмою досі заборонено. У повідомленні хай згадає Постанову про надзвичайний стан і те, що чекає на її порушників. Скажи Клер, нехай продивиться усі відповідні записи камер. Я хочу знайти засранців, які це зробили, і розвісити на стіні їхні скальпи.

Він витяг із кишені канцелярський ніж і зробив крок уперед.

— Що ти робиш? — запитав Воррен.

— Відріжу його, а що іще? Ці жартівники і гадки не мають, куди вони вплутуються. Вона вже й так знервована, а якщо народ почне прив’язувати до неї різний мотлох, то одному Господу відомо, що вона зробить після того. Якщо хтось, скажімо, впаде мертвим від серцевого нападу, як ті старі у шістдесят сьомому? Про що вони там собі, в біса, думають?

— Тільки обережно, гаразд?

Грім помітив, як злегка ворушаться відьмині мертві, запалі губи з темними краплями дощу, натягуючи вологі шви у лівому кутику рота. Він зосередився на голосі Марті Келлера, який говорив із Клер, що була на лінії, а також на звуках дощу в лісі. Катаріна щось шепотіла, але Грім її не слухав і, щоб не зосереджуватися на відьминих словах, енергійно прокручував у себе в мозку пісеньку «Katrina and the Waves».

Він прочистив горло і ступив крок уперед. Павич у синьому пакеті стиха шурхотів. Його оперення здригнулося. Руки Катаріни безвольно звисали уздовж боків. Грім простягнув руку з канцелярським ножем…

…і відьма вхопилася за павичеве пір’я.

Грім відстрибнув назад, похитнувся, і його підхопив Воррен Кастільо. Грім придушено скрикнув. То був лише один рух, непереборний, усвідомлений — пір’я, що стирчало на хвості бідолашного птаха, можна було вхопити, якщо швидко зігнути руки в лікті — й ось її кістляві, неживі пальці зімкнулися довкруж нього, ніби вовча пастка. Трійця дивилася на те, як згасало життя птаха. Яскравий синьо-зелений колір спав з «павичевих очей» і згас, перетворившись на жалобний сірий. Тонкі пір’їни між ними зігнулися досередини, розсипалися у порох і розлетілися в повітрі.

Замість того, щоб воскреснути, ніби фенікс, птах підсмажився, як курка. З пакета піднялися тонкі пасма диму, а з ними — жахливий, бридкий запах, запах не горіння, а обвуглювання, ніби у тебе в горлянці розсипався сухий шматок вугілля і засипав тобі трахею гарячим попелом.

Грім подумав, що такий сморід міг з’явитися, коли відкривали стародавні