Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

«Персі Джексон, — вирік він. — Я бачу, обмін минув успішно».

Я знову опинився у темній печері, й душі померлих сновигали довкола. Невидиме чудовисько в глибині продовжувало говорити, але цього разу вже не зі мною. Міць його голосу, від якого застигала кров, була звернена до когось іншого.

«І він ні про що не підозрює?» — спитав голос.

Тепер вже інший голос, який я майже впізнав, відповів у мене з-за спини.

Я обернувся, але за спиною нікого не виявилось. Той, хто розмовляв, був невидимий.

«Брехня на брехні, — протяжно мовила істота з ями. — Чудово».

«Воістину так, мій повелителю, — мовив голос поруч зі мною. — Недаремно вас називають Безчесним. Але чи була в цьому потреба? Я міг би просто принести вам те, що вкрав…»

«Ти? — знущальним тоном озвалась істота. — Ти вже показав, на що здатний. Ти міг би ще більше нашкодити мені, якби я не втрутився».

«Але, мій повелителю…»

«Заспокойся, нещасний служко. Шість місяців дали нам чимало. Зевс остаточно розгнівався. Посейдон у відчаї розіграв свою останню карту. Тепер ми повинні використати її проти нього. Невдовзі ти отримаєш винагороду, якої так прагнеш, — і помстишся. Щойно обидва предмети опиняться у моїх руках… але зачекай. Він тут».

«Що? — У голосі невидимого відчувалось напруження. — Ви закликали його, повелителю?»

«Ні. — Увага монстра була тепер повністю прикута до мене. Я завмер. — Хай буде проклята кров його батька, він надто мінливий, надто непередбачуваний. Хлопчисько пролізло сюди саме».

«Не може бути!» — вигукнув слуга.

«Із таким слабаком, як ти, все може бути, — загарчав голос. Потім його крижана міць знову звернулась до мене. — Отже… ти мрієш про успішне завершення своїх пошуків, юний полукровко? Що ж, зроблю тобі послугу».

Картина змінилася.

Я стояв у просторій тронній залі зі стінами, обкладеними чорним мармуром, і з бронзовою підлогою. Переді мною височів порожній трон, що навівав жах, оскільки був складений з людських кісток. Біля підніжжя стояла моя мати, простягнувши руки й застигнувши в золотому мерехтінні.

Я хотів підійти до неї, але ноги мене не слухались. Я дотягся до неї лише для того, щоб переконатися, що руки мої торкаються висохлих кісток. Усміхнені кістяки в грецьких обладунках з’юрмилися довкола мене, вбираючи мене у шовкові шати, вінчаючи мою голову лавровим вінком, який смердів отрутою Химери, що випалювала мій мозок…

«Вітаю тебе, герою-переможцю!» — розреготався диявольський голос.

Я різко прокинувся.

Гровер трусив мене за плече.

— Вантажівка спинилася, — сказав він. — Ми думаємо, вони вирішили перевірити тварин.

— Ховайся! — просичала Аннабет.

Якраз їй зробити це було простіше за всіх. Вона вдягла свою шапку-невидимку й щезла. Нам із Гровером довелося сховатися в мішках, прикинувшись ріпою.

Клацнув замок, і двері трейлера відчинилися. Сонячне світло й тепло увірвалися всередину.

— Дідько! — скривився від смороду один із водіїв, розмахуючи рукою перед своїм потворним носом. — Краще б я перевозив електропобутові товари.

Він заліз усередину й налив трохи води з глека у миски тваринам.

— Ну й спека, еге ж? — спитав він у лева, після чого вихлюпнув залишки води на лев’ячу морду.

Лев заревів від обурення.

— Ох-ох-ох, — перекривив чолов’яга.

Я відчув, як Гровер, який лежав поруч зі мною під мішками, напружився. Як на миролюбного травоїдного вигляд у нього став надто кровожерливий.

Водій жбурнув антилопі пакет «хепі міл», схожий на торбинку для м’ячів, які використовуються у грі в сквош. Потім спідлоба глянув на зебру.

— Як справи, смугаста? Хоча б тебе під час цієї зупинки позбудемося. Тобі подобаються магічні шоу? Цей фокус тобі вже точно сподобається. Розпиляємо тебе навпіл!

Зебра подивилася на мене переляканими очима.

Не було чути ані звука, але чітко пролунало (і я це почув!):

«Повелителю, звільни мене. Будь ласка».

Я був надто ошелешений, щоб хоч якось прореагувати.

Збоку одного з бортів трейлера хтось голосно постукав.

Водій, який перебував усередині, гукнув:

— Чого тобі, Едді?

— Морісе? Що ти кажеш? — озвався хтось ззовні, мабуть, Едді.

— Чого ти там стукаєш?

Стук, стук, стук.

— Хто грюкає? — загорлав знадвору Едді.

Наш приятель, вирячивши очі, став вилазити, клянучи ідіота Едді.

За мить біля мене з’явилася Аннабет. Мабуть, стукала вона, щоб виманити Моріса з трейлера.

— Ці перевезення явно незаконні, — виголосила вона.

— Саме так, — підтвердив Гровер. Потім замовкнув, ніби прислухаючись. — Лев каже, що ці хлопці перевозять тварин контрабандою!

«Точно», — озвався у мене в голові голос зебри.

— Ми повинні звільнити їх, — рішуче мовив Гровер.

Вони з Аннабет подивилися на мене, очікуючи вказівок.

Я чув зебру, що розмовляє, але чому мовчав лев. Чому? Можливо, це був ще один недолік у моїй освіті… Отже, я можу розуміти лише зебру?

«І ще коней, — раптом зрозумів я. — Що там казала Аннабет про Посейдона, який створив коней? Чи була зебра близькою родичкою коня? Невже через це я чую її?»

«Відчини мою клітку, повелителю. Будь ласка, — попросила зебра. — Далі зі мною все буде гаразд».

Назовні Едді та Моріс продовжували горлати один на одного, але я розумів, що будь-якої миті вони можуть з’явитися знову, щоб мучити тварин. Схопивши свій меч, я одним ударом зрубав замок із клітки зебри.

Та миттю вистрибнула назовні. Обернувшись до мене, вона вклонилася.

«Дякую тобі, повелителю».

Гровер простягнув складені разом руки та, вочевидь, благословив зебру по-козлячому.

Щойно Моріс просунув голову всередину, щоб перевірити, що сталося, зебра перескочила через нього й кинулась тікати вулицею. Залунали вигуки, скрегіт коліс і гудки автомобілів. Ми кинулись до дверей трейлера й побачили, як зебра галопом мчить по широкому бульвару, обабіч якого височіли готелі та казино, освітлені неоновими вогнями. Ми випустили зебру точнісінько у Лас-Вегасі.

Моріс та Едді побігли за зеброю, а за ними кинулись кілька поліцейських із вигуками:

— Гей, ви! На це треба дозвіл!

— Ось тепер треба йти, — сказала Аннабет.

— Ні, спершу решта тварин, — заперечив Гровер.

Я зрубав замки з кліток. Змахуючи руками, Гровер благословляв їх по-козлячому, так само, як зебру.

— Хай щастить, — побажав я тваринам.

Антилопа з левом миттю вискочили з кліток і разом стрибнули на вулицю.

Серед туристів почувся лемент. Більшість позадкувало й почало клацати камерами, очевидно вважаючи, що це трюк, спеціально вигаданий якимось казино.

— Із ними все буде гаразд? — спитав я Гровера. — Себто пустеля і все таке інше…

— Не турбуйся, — сказав він. — Я наклав на них благословення сатирів.

— І що це означає?

— Це означає, що вони без проблем дістануться безлюдної місцевості, — відповів сатир. — Вони знайдуть воду, їжу, зуміють сховатися від сонця, поки не дістануться місця, де можна жити в безпеці.

— Чому б