Читати книгу - "Відчай"

Довгі роки він перебував у повній апатії, по заґратованій палаті пересувався робот. Тепер очі Олександра Ісаєва трохи ожили; він, наприклад, став реагувати на яскравий захід сонця. Більше того, вперше за всі роки ув'язнення сам, без будь-чийого прохання, мовив слово «сонечко».

Дізнавшись про це, лікар Лівін викликав до себе пацієнта, що вважався безнадійним, сів навпроти нього, поклав тоненьку, дівочу долоню на коліно колишнього капітана армійської розвідки РСЧА, а нині «зека», засудженого до двадцяти п'яти років таборів, «зека» 187 — 98/пн, і, наблизившись до нього, впився в зіниці хворого своїми базедовими очима, збільшеними товстими лінзами окулярів.

— Саню, а зиркалки в тебе покращали, — заговорив він ласкаво, трохи здивовано, але водночас і з радістю. — Вони ж, зіниченьки твої, Санечко, стали реагувати на… Хм, от що значить з батьком поговорити, га?! Ану, скажи, що ти вчора ввечері у вікні бачив?

Зіниці Олександра Ісаєва розширились, обличчя звело різкою, дивною гримасою чи то сміху, чи то жаху, — і він тихо відповів:

— Кульба…

Лікар Лівін, не прибираючи долоні з його коліна і не відриваючи погляду від зіниць, присунувся ще ближче:

— Що, що? Я не зрозумів, Саню, повтори-но ще раз…

— Фу-фу, — показав «зек» губами, а потім випалив, — і дітки полетіли, полетіли, біленькі, з ніженьками, легенькі…

Лікар миттю відкинувся на спинку стільця. Олександр, який виробив за час катувань рефлекс страху на швидкі й несподівані рухи, схопившись за голову, скочив. Але зараз він злякався не тому, що його можуть ударити, а тому, що чітко побачив фразу, яку вимовив. Вона жила не окремо від нього, не в таємничій його глибині, захаращеній сотнями інших дивних, безсилих, шукаючих одна одну різноінтонаційних звучань, як це було останні роки, а цілком реально: ось вона, кульбаба, дмухни на неї весною, і, як казала мама, кульбабині діти полетять по лісі.

Лікар Лівін підійшов до Олександра, обняв його, підвів до столу, м'яко посадив, погладив по голові, звично відчувши глибокі шрами й м'які піддатливості черепа; змовницьки підморгнув:

— А як же звали тата діточок?

Олександр Ісаєв довго мовчав, наче боявся чогось, а потім прошепотів:

— Не скажу.

— Чому? — здивувався ображено лікар Лівін.

— Бо все одно дітки вже розлетілися на парашутиках, — Олександр Ісаєв тихо посміхнувся. — Не піймати…

— Які дітки? — так само лагідно спитав Лівін. — Хіба в тебе брати були? Сестри?

— Були…

— Ану, поклич їх, — запропонував лікар, — я їх зараз до тебе привезу.

— Полетіли… Не наздогнати їх тепер…

— Хто ж полетів?! — Лівін став втрачати терпіння: «Старію, раніше міг розмовляти з нещасними ідіотами, намагаючись збагнути ламану, але все-таки таємничо-логічну лінію трагічної аномалії».

— Діточки, — повторив Олександр. — М'якенькі, пухнасті, нікого не образять, зла не завдадуть…

— А дмеш ти чому?! Хіба на діток дують?

— На кульбабу — можна…

Лівін нарешті зрозумів:

— То це ти про кульбабу?

Той похитав головою:

— Ви ж про сонце питали… А я про кульбабу сам думав… Без вас… Один…

З того дня Лівін перевів Олександра Ісаєва в окрему тиху палату, прописав йому курс нової терапії й сегментальні масажі, добився в начальства двогодинної прогулянки — «зек» лягав у його докторську дисертацію «Роль шоку у психіці хворого, який переніс важку травму черепа».

Він працював щодня, години по три; Олександр поступово почав хмуритись — явний симптом повернення пам'яті чи загостреної реакції на запитання.

Мова його ставала менш загадковою, — спочатку була потайною; потрійний смисл у кожній фразі.

…Лівін помолодшав, наукове щастя само йшло до рук.

І саме в той день, коли він уже хотів почати заключні програми, його викликав начальник спецтюрми:

— Як Ісаєв? Ви з ним, кажуть, багато возитесь? Оскільки начальник був звичайним тюремником, до науки не мав ніякої причетності, на вчених дивився з щирим гумором, але не позбавленим доброзичливості, Лівін розповів йому про роботу.

— Ну й добре, — відповів той, уважно вислухавши лікаря. — Завтра комісія приїжджає… Йому, виявляється, вишку дали, а придурків не шльопають… То ви вже постарайтесь, щоб він, розумієте, здався нашим гостям більш-менш нормальним.

— Я благаю вас, — Лівін приклав свої дівочі руки до старечих грудей, — я вас благаю, Романе Євгеновичу! Цього «зека» треба врятувати! Я працюю з ним в ім'я науки! Нашої, російської науки! Він може спростувати всю діагностику, яка була досі! Благаю вас, Романе Євгеновичу!

— Товаришу військлікар, — сухо відрубав начальник — ви мій наказ чули? Чули. Виконуйте… Радянський народ, розумієте, будівник комунізму, терпить нужду, ще не скрізь живуть так, як ми хочемо, а нам, розумієте, з придуркуватими контриками панькатись, які харчі робітничого класу жеруть?!

…Діждавшись, коли персонал розійшовся по домівках і лишилися самі тільки наглядачі, Лівін зазирнув у камеру Олександра Ісаєва:

— Санечку, завтра до тебе приїдуть різні люди, — прошепотів він. — Запитуватимуть тебе… А ти мовчи, Санечку, добре? Ти мовчи! Мовчи, як і раніше! До тебе погані люди прийдуть, ти їм не вір, на запитання не відповідай, зрозумів мене, синку?

— Я не твій синок, — так само тихо відповів Олександр Ісаєв, — у мене таточко є, він красивий і окулярів не носить…

Лікаря Лівіна заарештували на світанку — камеру Ісаєва-молодшого прослухували.

…Члени комісії, які прибули вранці, уважно ознайомилися з історією хвороби «зека» 187 — 98/пн, потім викликали Олександра Ісаєва в кімнату, залиту сонцем, запропонували сісти; він дивився на них безтямним поглядом і стояв мовчки.

— Саню, ви вже говорити почали, — копіюючи манеру заарештованого Лівіна, лагідно почав старший комісії. — Ану, розкажіть і нам щось цікаве…

Олександр Ісаєв стояв нерухомо, намагаючись удержати в собі не так шепіт Лівіна, як його благальні очі, в яких йому привиділися капельки, — кап-кап, кап-кап, дощик іде, хай грибочок росте… Лізонько… Це в піонертаборі співала Лізонька…

— Ну, Санечку, ми чекаємо, — так само ласкаво й неквапно говорив голова комісії. — Ми ж хочемо виписати тебе… Відпустити додому… До батьків, коли ти справді видужуєш… Лікар Лівін вважає, що ти вже зовсім видужав…

Олександр Ісаєв все ще стояв нерухомо, дивився крізь цих людей, що ворушили якісь папери, і не проронив жодного слова.

Тоді голова комісії, досить молодий військлікар, обережно, з якоюсь огидою, повернув чорний важілець під столом — терпіти не міг вітчизняної техніки, неодмінно підведе в найважливіший момент.

У кімнаті почулося завивання вітру, далекий тріск морзянки, чиїсь розмиті слова, що напливами одне на одне.

А потім, прориваючись крізь цю далеку заметіль, виразно