Читати книгу - "Зворотний бік світла"

маячні Мальва вигадала, але то було так круто, що інколи вона майже вірила собі. Вона — гот. А сусід Сергій, регочучи з її «викрутасів», говорив: «Ну ти, Квіточко, блін, і даєш. Фігня повна, яка ти, впадло, готка. Подивися на себе». Так, Серж знає про її уміння пожартувати. Навіть їй трохи підігрував, виявляючи увагу, типу він також симпатизує цьому неформальному руху. Все закінчилося тим, що тато поскаржився тренеру. А в того розмова коротка — або спорт, або готський «дурдом-веселка». Вибір без вибору.

Тому татова настороженість Мальву не здивувала. Від колишньої, хоч і псевдоготки, можна було чекати і сектантства. Хоча проти цього батько також знав ліки, ті ж самі, що і від готства, ну так про всяк випадок — тренер. Тато на донині запитання пробував відповідати аргументовано, приводячи на допомогу якісь медичні терміни, історичні факти та закидавши її купою необхідної, для того щоб у всьому цьому розібратися, літератури. Мальва робила вигляд, що вона то все чемно читає і вже майже розібралася. Дивні ті дорослі, відбування черги у спілкуванні з коханим чадом — це також метод виховання.

Того дня Мальва майже знала, що має щось трапитися. Вночі намарився дивний сон — вона стоїть перед величезним дубом і начебто вона зовсім і не дівчинка Мальва, а той дуб, точніше частинка його, його гілочка. І стільки сили в тому її стані, стільки міці, бо вона — одна з тих гілок дубових, що тримають небо над головою, тримають рівновагу, чіпляючись руками за те ж небо, щоб дуб-велетень не завалився.

Вранці встала, глянула на годинник, сьома ранку, і згадала раптом історію, яку їй розповідав колись сусід Сергій. Про величезного дуба з Холодного Яру, що ще називають Залізняковим дубом. Має те дерево більше тисячу років. Шість разів влучала в нього блискавка, але так і не змогла нічого з ним вдіяти, тільки шрами по його тілі залишила. Мальва думала про примарність людського віку, про те що її сімнадцять і його тисячу двісті — то зовсім різні цифри. Був правда час, коли дуб мало не згинув. Принаймні таке оповідають. Тоді мусили жертву принести — було вбито п’ять биків та кинуто під його коріння. А чому так багато, бо відцуралися старих звичаїв, от і Перунове дерево стало вмирати. Так пояснювали старовіри. А ніхто й не подумав, що то могло бути від старості чи нудьги? Скільки можна літувати — нудно ж.

Того дня Мальва повернулася з практики доволі рано, відчинила двері квартири власним ключем, бо батьки мали бути на дачі, останні приготування перед подорожжю. Дуже здивувалася, почувши з вітальні розмірені голоси. Розмовляли не лише тато і мама, чутно було голос ще однієї людини — жінки. Тихенько, щоб не сполохати розмову, роззулася, зняла наплічник. Дивно, речей власника жіночого голосу в коридорі не було — ні жіночої сумочки, ні взуття. Говорили, схоже, про неї. Жінка розпитувала про її успіхи в спорті, точніше вона сказала «в борні за себе», дивно то прозвучало, але мама, здається, зрозуміла її відразу, бо стала нахвалювати доньку і її тренера. Мальва не хотіла підслуховувати, вважала це негарним вчинком, тому довго не стовбичила в коридорі, а відразу зазирнула в кімнату і весело крикнула:

— Всім привіт, а ось і… — недоговорила, зустрівшись поглядом з незнайомкою. Точніше навіть дуже знайомою. То була… На якусь долю секунди Мальва остовпіла. Жінка наче стояла в світлі, точніше вона його сама виділяла, жодних кольорів навколо голови, крім білого. А там, де душа, — просто сонце, ціле, неушкоджене, і тільки сум в очах, наче вона когось рідного втратила. Мальва не помилилася — то була вона.

— Ви, тобто ти? Я так і знала, що мені не примарилося. І що той дивний хлопець, слуга ворожий чи холєра його зна хто, ваш посланець.

Очі жінки подобрішали і наче посміхалися зараз до неї, хоча уста і залишалися стуленими. Але і цього Мальві було досить. Бо вона раптом радісно заплескала в долоні, застрибала по хаті на одній нозі, тоді підбігла до жінки як до старої знайомої, обійняла її міцно-міцно, притулившись головою до грудей. Їй так хотілося торкнутися того сонця. Здавалося, що коли так зробить, то, якщо і не знайде відповіді на всі ті запитання, що ятрили душу, принаймні трохи заспокоїться.

Батьки здивовано витріщилися на свою дитину, яка тулилася до чужинки, ніжно її обіймаючи, а та гладила Мальву по голові. Так, вони таки давно не бачилися, але ж Мальва не могла пам’ятати Птаху, вона тоді була надто малою, коли її принесли.

— Доню, — мама, подумавши, що донька жінку з кимось переплутала, вирішила виправити ситуацію, — ти, напевне, Мальвочко, сплутала нашу гостю з кимось зі знайомих, так негоже накидатися на гостей, не привітавшись, бо…

Жінка підняла вгору руку.

— Будь ласка, Ольго. Не треба зайвих слів. У нас з вами було достатньо часу для розмови. А ми з Мальвою знайомі, давні знайомі. Я все ж наглядала за нею у вашому світі, про всяк випадок.

І Мальва переповіла батькам ті дивні пригоди зі свого життя, коли була на волосину від смерті, а Птаха врятувала її від погибелі.

Батьки сиділи перелякані та приголомшені почутим. Ольга прикрила рот долонею, щоб не заплакати чи не заголосити. Коли Мальва закінчила оповідь, обізвалася Птаха:

— Ольго і Назаре, зараз я хочу побути з Мальвою наодинці. У нас є про що поговорити. Багато чого вона вже знає — і про те, що вона не зовсім вам рідна, і про те, хто сімнадцять літ тому приніс її на виховання у вашу родину. Знаю тепер — вчинила правильно. Тільки достойні люди могли виховати таку гарну панну.

— Та йопересете, прикинь, то — капець! — тільки і вичавила з себе здивована та шокована почутим Мальва.

Троє дорослих витріщалися на дівчину. Батькам було соромно перед гостею за негарну, м’яко кажучи, мову доньки, вони її покарають обов’язково, але згодом. Птаха ж дивилася здивовано, бо зі сказаного ніц не второпала, хіба що вловила колючість тих слів, наїжаченість. Потім їй популярно Мальва роз’яснить, що ті слова нічого не значать — то таки молодіжний сленг, тобто мова, щось типу вигуків: «О! Невже! Ура!». На що Птаха доволі стримано і серйозно порадила — позбутись тих дивних слів, бо звучать вони мов старе прокляття. А згодом додала: «Думка, Мальво, нематеріалізована дія, слова — матеріалізований посил, тому дуже обережно слід поводитися з ними».

— Господи, донечко! Як ти говориш? Що