Читати книгу - "Урізька готика"

— Нема чого на обіди ходити! Ще подумають, ніби ми лакомі[276] на спадок!

Орко здивовано глянув на батька. Був певний, що той думав про інше. Бо їх не кликали до хати. Родина називається! Як не стало вуйка Митра, ніхто за них навіть не згадає. Хлопець пам’ятав лиш те, що вийшов рано з дому, а тато наздогнав його вже у Нагуєвичах, і вони встигли до церкви. А то найважніше — встигнути до церкви. Відчував полегкість, що вони виконали свій обов’язок. Цьотки, котра навалилась на нього, бо почала вмлівати, він уже не пам’ятав. Усе було гаразд, і Орко не почував за собою жодної провини.

Петро повів його через поле, навскоси. Лісом, може, було би ближче, але він не хотів ще раз дихати тим спліснявілим повітрям, не хотів, щоб колючки впиналися в тіло і пагіння обвивало ноги. Він стільки пережив, що міг стратити пильність і заблудитися. Нагуєвицьке поле було вище і сухіше. Над ним громадилися хмари: не панські, не людські, а Божі нивки. Як був Петро малим, усе приглядався, чи не побачить там хати. Кажуть, ніби то пара, а виглядає на твердо. Йти було би ще веселіше, якби не камінь, що лежав на серці. Може, лишать їх у спокої, не будуть тепер викликати співом із хати? І тут Петро обернувся й побачив, що Орко спинився і дивиться у бік Нагуєвич, ніби видить крізь горб, і се його розлютило:

— Ти що собі, небоже, думаєш? Ходи, бо не знаю, що з тобою зроблю!

Хлопець обернув до нього спокійне лице й мовив:

— Тату, вертаймо до Нагуєвич!

— Ти що, вдурів? Нам треба додому йти!

— Пощо нам туди йти? Мама й Орися на цвинтарі. Тату, ми йдемо на цвинтар?

Петро аж занімів. Серце одразу у нього зм’якло і з очей полилися сльози. Орко підійшов до нього, і вони, обійнявшись, сіли на землю.

…Отець Антоній замкнувся у своєму покої, правда, не на ключ, бо у дверях зроду не було замка. Але його слово усе ще важило в цьому домі. До вечірні мав досить часу і вирішив скористатися ним, щоби пошукати дещо в книжці: те, що записав він тридцять літ тому з уст нагуєвицької жінки, котра прибігла до нього зі свого села, прохаючи, щоб дозволив їй лишитися в Урожі. Дивний се був учинок: тоді не одна лишилася вдовою, але не втікла. Клялася, що багато не знає, а те, що знає, не сміє повісти, бо інакше до трьох днів умре. Те, що вона розказала, священик, хоча й був приголомшений смертю батьків, записав…

Петро нарешті перестав плакати. Він знайшов рішення.

— Ось що, Орку, клякай!

І сам перший став на коліна, повернувшись туди, де була урізька церква, горішня.

— Промовляй за мною! Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї…

— Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї!

-І з великого милосердя Свого…

- І з великого милосердя Свого!

— Загладь беззаконня мої…

— Загладь беззаконня мої.

— Обмий мене зовсім з мого беззаконня…

— Обмий мене зовсім з мого беззаконня!

— Й очисти мене від мого гріха!

— Й очисти мене від мого гріха!

Голос Петра дрижав від хвилювання, бо ніколи йому ще не доводилось клякати в полі, під смутним небом, наче затягненим небіленим полотном, яке розстеляли жінки весною на сонці. Однак нині сонця було не досить, аби зробити хмари білими.

— Лице Своє заховай від гріхів моїх…

— Лице своє заховай від гріхів моїх.

- І всі беззаконня мої позагладжуй…

- І всі беззаконня мої позагладжуй!

Тепер тішився, що пам’ятає весь Псалом Давидів. Вивчив його колись з молитовника, якого купив у Самборі перед тим, як мав Орко вродитися. «Най буде дитині у спадок. Не від діда, не від баби, а від мене!» — казав тоді Марійці. Як виносилися з хати у Нагуєвичах, загубився старий молитовник, писаний тяжкою церковною мовою. Мама не могла згадати, кому позичила. Голос Петра ставав сильнішим і, мабуть, перенісся повітрям до Урожа, бо несподівано отець Антоній теж згадав цей псалом, який очищає від гріхів. Смутний, настрашений, зневірений, священик потягнувся до дідівського молитовника з посіченими від старості краями сторінок, що їх підклеювала умілою жіночою рукою ще його мати. Хотів, аби поклали той молитовник йому до труни, на знак того, що рід спочив навіки. Та і нащо якомусь чужому священику старий молитовник. І в саме серце кольнули його слова:

Жертва Богові — зламаний дух,

Серцем зламаним та упокореним

Ти не погордуєш, Боже!

«Господи, — подумав отець Антоній, — чому мені так нині тяжко?» Він боявся вийти зайвий раз із покою, щоб не стрітися з докірливим поглядом Гарася і не бачити заплаканого Йосипа. Звісно, він завинив: не треба було їхати до Монастирця. Усе, що робив єгомость несподівано, ніколи не йшло йому на користь. Мусив діяти неквапливо, зважено. За свої помилки розплачувався одразу: був останнім у роду, а тому в нікого не могло бути оскоми. Хотів би вже йти до церкви, щоб побути там на самоті, але церкву відмикав паламар. Довелось би послати по нього. Отець Антоній подивився у вікно на світло-сірий день, почерканий темним гострим гіллям, що коливалось на вітрі. Сей бездумний, механічний рух ще більше роз’ятрював душу. Отець Антоній був єдиною живою і мислячою істотою у цьому обмеженому просторі, де гілля було імітацією живого, а маятник годинника навіть не прикидався, байдуже відбивши третю годину пополудні. Лиш би механізм був цілим, а світ нехай росипається.

— Тоді покладу на Твій вівтар пальці.

- Тоді покладу на Твій вівтар пальці…

Через хвилю Петро сказав про всяк випадок «Амінь», бо так закінчується кожна молитва. Мама казали, що без «Амінь» молитва — не молитва, і Господь її не почує.

Хлопець аж посинів з холоду і ще більше ослаб від голоду, зате у Петра влилися нові сили. Се мусило, був переконаний, хоч на трохи спинити гаддя, що так і вилося довкола батька й сина. У той же час щось тягло до нагуєвицької церкви, коли він у якийсь момент згадав про дитинство і почувся так добре, ніби коло маминих грудей. Але ж ті люди замордували його тата!

Петро зітхнув:

— Ходімо, сину, додому. Я повім[277] тобі, чого