Читати книгу - "Легенда про безголового"

— Ви зробили все це для Лiзи?

— Я люблю її, — спокiйно вiдповiв вiн. — А любов буває рiзною.

— Ви можете це пояснити?

— А ви — ви можете пояснити полiт птаха? Ви дивитесь на небо, бачите, як вiн махає крилами, стежите за його польотом, фiксуєте мить польоту на фотоапарат чи знiмаєте птаха на кiнокамеру. Але ви не передасте словами вiдчуття польоту. Те, що вiдчуває птах, ширяючи небом. Те, що вiдчули б ви, якби мали крила. У нас iз Лiзою було саме так. Ми не знали, чому любимо одне одного. Ми любили. Крапка. I згадали це, коли я побачив її тут, у Подiльську: ту, яку любив, ненавидiв, не мiг забути — i знову любив.

Кандидат iсторичних наук зник. Замiсть нього навпроти мене в наручниках сидiв закоханий до нестями хлопчисько-студент.

— Ненависть усе ж таки була? Пiсля тiєї iсторiї з дитиною…

— Ага, ви й це розкопали! Знiмаю перед вами капелюха. Якби це не було негреня, просто хлопчик або дiвчинка — думаю, нiчого б не помiнялося. Зрештою, дитина не конче мусить бути схожою на мене. Вона могла бути схожою на маму, або — нi на кого з батькiв, сама на себе, i це списалося б на якiсь там гени. Лiза повелася необачно, та був шанс усе приховати. Аби не колiр шкiри немовляти. Я тодi психонув, мав на те повне право. Потiм пробачив її. Не вiдразу, але пробачив. Але її вже зi мною не було.

— Тому ви перебралися сюди, в глушину?

— Почасти — так. Хотiлося забути все, i я з головою пiрнув у цей музей. Працював, як проклятий. Результат ви бачили.

— Схема з безголовим — це ви придумали?

— Iдея моя, але розробляли ми разом. У Лiзи не було iншого способу позбавитися остогидлого чоловiка.

— Чорна невдячнiсть: Потурай же простягнув їй руку допомоги, коли стало зовсiм погано. Чи вона так не вважала?

— Вiн купив її. Скористався нагодою i купив, наче рiч на своєму оптовому базарi. А потiм зробив усе, аби вона не могла залишити його просто так.

— Але ж ви вбивали людей…

— Секундочку! — пiднiс голос Бондар. — Я нiкого не вбивав! Це хворий Стьопа! Вiн абсолютно вийшов з-пiд контролю!

— Отже, контроль був…

— Ми готувалися рiк. Ларисо, такi речi не робляться сьогоднi на завтра. Коли я пiдiбрав Стьопу, нiчого такого не думав. Просто пожалiв убогого, а вiн працював сумлiнно i був вiрним, наче собака Полковник — ви ж бачили мого пса. У якiйсь момент я почав його обробляти. Переконати шизофренiка в тому, що вiн — нащадок Вiтольда Ржеутського, виявилося зовсiм нескладно. Степан так перейнявся, що був готовий шукати свою вiдрубану голову хоч щодня.

У горлi в мене стояв ком. Я проковтнула його.

— Скажiть чесно, Бондарю — вам не шкода всiх цих людей?

— Кого ви називаєте людьми, Ларисо? Рецидивiста Мишка Дорошенка? Ось хто на сто вiдсоткiв випадкова жертва, так це вiн. Наша екскурсовод — сусiдка Валi Глибокої, тiєї самої, заочницi його. Вона менi без задньої думки все й розказала про сусiдку та її приймака. Якщо його прибрати з цього життя, шкоди нiкому не буде.

— А ви це вирiшуєте?

— Довелося менi, — картинно зiтхнув Бондар. — По ньому ж нiхто не плакав, навiть та ж сама Валя. З ним усе просто: гуляв собi ввечерi п'яненький, менi лишалося тiльки сказати Стьопi: «Фас!».

— Сизий — теж зайва людина?

— Цей взагалi не мав права народжуватися! Я ж казав вам — не терплю журналiстiв! Мало того, що працею моєю користався — вiн ще дiвчаток до себе тягав! Думаєте, нiхто цього не знає? Подiльськ — маленьке мiсто, i жiнки, котрi працюють в готелi, дружать iз працiвницями музею. Ото вже язики почухали! Я все це, само собою, вислуховував. Ну, i зробив висновки: порадив Едиковi виписатися з готелю, на пару днiв залишитися в мене, пообiцяв показати привида, яким вiн так перейнявся. Ох i загорiвся ж вiн! Менi лишилося тiльки витягнути його на розвалини, далi божевiльний Притула сам усе зробив.

— Для чого було тягнути його на мiську площу?

— А ви ще досi не зрозумiли? У Києвi живете, як не соромно! Це ж шоу-бiзнес!

— Що шоу-бiзнес?

— Безголовий труп! Хiба нi? Вiдразу налетiли стерв'ятники. Шум довкола, гам, тарарам. До причин нiхто особливо не докопується, головне тут — шуму побiльше, вiн увагу вiдволiкає. Погодьтеся: коли знайшли третiй безголовий труп, це вже сприймалося в комплексi, як щось само собою зрозумiле. Це було чергове безголове тiло, воно втратило свою iндивiдуальнiсть. Згоднi?

— Не знаю, чи повинна я взагалi вас слухати… Ви ненормальний, Бондарю, ще бiльш ненормальний за вашого вiрного Стьопу.

— Може й так. Вiд кохання ми всi втрачаємо розум.

— Красивi слова. Усяку гидоту списуєте на кохання… Як було з Потураєм?

— Непросто. Ми чекали на нього в них удома. Назад дороги не було. Сидiли з Лiзою i мовчали, я змушував себе ненавидiти його так сильно, як любив цю жiнку. Вiн зайшов i не встиг здивуватися — я кинувся на нього, ударив, повалив на пiдлогу, навалився зверху, стиснув горло, гепнув кiлька раз головою об пiдлогу. Потiм, коли вiн перестав ворушитися, затягнув його в багажник його ж машини, вивiз на околицю, там уже гуляв «привид» Стьопа. Коли все скiнчилося i Притула забрав свiй страшний трофей, я подзвонив Лiзi. Моя машина стояла бiля їхнього будинку, в неї були ключi. Лiза приїхала, разом ми вiдiгнали їхню «Шкоду» подалi, потiм повернулися назад на моїй, i я, до речi, ще встиг поговорити з вами по телефону.

— До речi, ви навмисне звели зi мною розмову про привида?

— Розмову — так. Але якби вас не було, рано чи пiзно закинув би цю вудку комусь iншому. Хтось мусив якщо не повiрити в Безголового, то побачити його. Попереджаю ваше наступне запитання — я не цькував на вас Стьопу. У нього остаточно потiк дах, вiн прибiг до мене, кричав i плакав, тiльки прискорюючи свiй кiнець. Я мав право його вбити — вiн ставав небезпечним. Це планувалося вiд самого початку — i це єдине вбивство, яке я готовий був брати на себе. Тiльки, Ларисо, це не вбивство — це очищення. З Дорошенком i Сизим та сама iсторiя: вони — баласт, якого треба позбавлятися.

— Ви так вирiшили?

— А ви хiба не погоджуєтеся, що свiт перенасичений?

Я зiтхнула.

— Вам, Бондарю,