Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

Правду кажучи, нерви мої були на межі зриву. Надто довго та ретельно налаштовувала я себе на відверту розмову з Вадимом. Тому тепер, коли нарешті зважилася, не могла чекати ні секунди. Але ради, здається, не було. Доводилося знічев'я розглядати залу та гостей, сподіваючись, що Робін колись-таки звільниться та вділить мені дрібку свого часу.

Люду в залі тим часом прибувало. Хто б подумав, що п'ятиліття якоїсь фірми можна відзначати настільки помпезно. Серед безлічі дорогих костюмів, запаморочливих макіяжів та вечірніх суконь така особа, як я, вбрана в білі бриджі та квітчасту майку, видавалася, мабуть, зухвалою. Ну не встигла я додому заїхати, щоб перевдягтися! Що ж тепер? Втім, нікого, схоже, не обходила моя зовнішність, усі були надто заклопотані власними персонами. Навіть кривдно. За старих часів мене б просто не пустили на свято в такому вигляді. Видно, раніше люди все-таки більше уваги приділяли оточенню. Нині суспільство розвивалося в напрямку цілковитої байдужості до всього на світі.

Фуршетні столики нагадували казкові скатертини: скільки б не споживали гості їжі та питва, вони все одно залишались заповненими. Навколо маленької сцени в кутку зали юрмилися гості, даючи слушні поради музикантам, які налаштовували інструменти. Я завжди казала, що крім музичних репетицій, нещасним артистам необхідні ще й регулярні тренування для нервів. Уже якось так склалося серед ділових людей нашого міста, що всі займалися всім підряд, тому безперервно бралися розумувати. Не дивно, що найталановитіші городяни давно полишили це місто й працювали собі десь у столиці, чи й за кордоном.

Телефонний дзвінок мого стільникового гармонійно влився в звуковий хаос, що панував навкруг.

— Так, Віко, я тебе слухаю, — голос Вікторії миттєво розбурхав у мені приспану тривогу. — Чому ти не спиш?

— Щойно телефонувала Даша, — Вікторія тяжко зітхнула, — ти не уявляєш!

— Що?! — не на жарт перелякалась я.

— Виявляється, коли Олександр ішов з дому, суворо наказав Дарині в разі, якщо його не буде до сьогоднішнього вечора, прочитати мені один текст.

— Який?

— Ну, крім усіляких заспокійливих фраз, на кшталт «зі мною все гаразд», там було ще прохання полізти до морозильника й дістати звідтіля папери, щоб передати їх твоїй агенції. Олександр, схоже, був упевнений, що ти з'ясуєш що до чого та вирішиш, що робити…

— Дивно, — пробурмотіла я, швидше сама до себе, ніж до Віки.

— Нічого дивного, — повчально мовила подруга, — Олександр завжди переоцінював твої розумові здібності.

— Я не про те, — тільки в'їдливих зауважень Вікторії мені зараз і бракувало. — Поки не факт, що я не виправдала Шурчиних сподівань. Дивно інше. Дивно, чому Дарина не полізла до морозилки сама. Причому, ще до вказаного терміну…

— Я теж здивувалася. Знаючи її цікавість… Загалом, після довгих випитувань вдалося встановити, що Дашка лазила туди й дивилася папери. Тільки нічого не зрозуміла, тому поквапилась застромити їх назад. Крім того, Олександр обіцяв їй купити якийсь там журнал у разі суворого дотримання його умов. Дашка боялася говорити раніше, ніж було наказано.

— Тим більше, що ми самі все знайшли. Користь від цього яка?

Я згадала свій внутрішній монолог про те, як чудово примудрилася підстрахуватись перед розмовою з Робіним, і наскільки неправий Шурик, що не вчинив так само. Виявляється, вчинив. Мені довелося зібрати всі внутрішні сили, щоб вигнати зі свого серця недобре передчуття.

— Гаразд, поки що діємо, як домовлялися, — заспокійливо пробурмотіла я до Віки. — Згода?

— Я теж так думаю, — тоном страдниці, яка передчасно ховає себе в монастирі, смиренно проказала Вікторія. — Просто вважала за потрібне тобі повідомити. Тільки це ще не все… Надійшли чергові новини.

— Дуже шкода.

— Мені теж. У нашому гаражі все перекинуто догори дном. Там очевидячки чогось шукали. Крім того… Можливо, мені здається… Але… Загалом, у мене відчуття, що хтось порпався в моїх речах. Мені здається, що й у квартирі теж встигли побувати, поки я до гаража ходила. Розумієш?

— Чого тебе туди взагалі понесло проти ночі?

— Не спалося. Хотіла речі Олександрові переглянути, може, знайти щось варте уваги. Що вказувало б на злочинців…

— Ми ж домовлялися нічого поки не починати!? — я зрозуміла, що, незважаючи на мої запевнення в неушкодженості Шурика, Віка все одно не зупинилась, а вирішила продовжити самостійне розслідування.

— Та я й не збиралася. Не спалося, кажу.

На мить я відчула себе зовсім маленькою і беззахисною. Жахливо схотілося ввіткнутися носом у кого-небудь дужого та голосно розревтися. Що ж це діється?! Чому ж нема порятунку від цих гадів?!

«Стривай. Ти не маєш права на паніку. Ти повинна діяти. Ти забагато знаєш, аби відсиджуватись у власних страхах. Відповідальність за все, що станеться далі, — на тобі».

— Вживай снотворне! — знову взялася я повчати Вікторію, однак не стрималася та почала ділитись власними переживаннями. — Господи, як же цей Хтось до тебе в помешкання пробрався? У тебе ж замки та двері броньовані…

— У Шурика були ключі.

— І від гаража теж.

— Он воно що. Причому, раз у домі нічого не зникло, значить це, на жаль, не злодії… Мені страшно. Може, все-таки зателефонувати в міліцію?

Тільки не зараз! Я вже за два кроки від вирішальної розмови, після якої, коли все владнається, Робін змушений буде відпустити Шурика… Не потрібно зараз сюди органи вплутувати…

— Міліція всіх посадить. Не з'ясовуючи тонкощів.

— А що робити?