Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

Але самогубство міліціонера — то суцільний жах для всіх без винятку. Бо тут дві основні причини: або сплутався з кримінальним елементом і дійшов разом з ним до ручки, або перепрацював і психіка зробила «тю-тю». І перший, і другий варіанти для нашої організації вельми небажані. Одразу починають сипатися листи у партійні та державні органи зі стандартним змістом: довели, досмикали, запхнули хорошу людину у зашморг.

А керівництво теж гади підколодні — не вберегли чесного і принципового. Ну, а на кожний такий лист одразу перевірка вчиняється, комісії під нашими дверима в черзі стоять. Дурня повна, прости мене, Господи! Тому, як ти розумієш, дізнавшись про трагічний факт самогубства, Генерал не те що в службовому «газику» — верхи на паличці помчав би на місце інциденту, якби довелося.

Прибули швидко. По дорозі придушили всього одну псяру і перелякали кількох пенсіонерів, які вперто дибали на червоне світло. У дворі дому, де жив наш колега, звичний антураж. Покійник нашвидкуруч прикритий якимсь шматтям, з-під якого повільно і недобре повзе по брудному асфальту темно-червоний струмочок. Дільничний інспектор цікавих ганяє, під стіною машина «швидкої допомоги» стоїть, а коло неї двоє в білих халатах перекурюють. Експертів наших ще не видно. Напевне, їдуть…

Генерал з Полковником бігцем у під’їзд і до ліфта, я за інерцією слідом за ними, але Старий мене за рукав притримав:

— Не біжи, синку, встигнеш. Постій краще отут. Пороздивляйся навколо.

— Хто повідомив?

— Якась знайома подзвонила.

— Здогадуюсь, хто.

— Випадковий зв’язок?

— Та ні, майже узаконений. А чого це наше начальство так швидко побігло?

— Ну, ти, Сирота, наче перший день служиш. А посмертну записку вилучити, доки її ще ніхто не бачив. Щоб зайвих розмов не було.

В цей час нас погукали згори. Полковник стояв на балконі і жестами наказував піднятися. Ми так і зробили. Нареченої тепер уже покійного колеги я не побачив. Здається, плакала десь на кухні. Ми зі Старим синхронно глянули на Полковника. Той мовчки розвів руками, мовляв, сам нічого не розумію. Генерал тримав обома руками долоню мами покійного і говорив, як на громадянській панахиді:

— Від імені особового складу і керівництва… глибоке співчуття… поділяємо ваше горе…

Стандартний набір дурниць, але на власному досвіді знаю, що в такі моменти нічого розумного в голову не приходить.

— Докладемо всіх зусиль… слідство доручимо найкращим співробітникам…

Старий із-за спини Генерала пальцем намалював у повітрі перехрещений прямокутник. Листа, мовляв, знайшли? Полкан зрозумів одразу і заперечливо похитав головою.

— Капітан Сирота, — о, це вже Генерал до мене, — про результати розслідування будете доповідати безпосередньо мені.

— Єсть доповідати, товаришу генерал!

Доповідати доведеться, і таки безпосередньо.

Принаймні, доки не знайдемо розумного пояснення такого божевільного вчинку, як самогубство.

— Ще раз співчуваємо… зараз прибудуть наші експерти, а нам пора, вибачайте, служба. Товаришу підполковник, товаришу капітан, вас я попрошу побути тут, прослідкувати, щоб усе було гаразд.

Хлопці з НТО, як завжди, заповнили собою всю квартиру і заходилися ляскати затворами фотокамер, присвічувати ліхтариками відбитки пальців та посипати їх отим своїм порошком. Аби не заважати, ми зі Старим вийшли на балкон. Тіло колеги вже забрали і відвезли, двірничка, голосно лаючи несвідомих дітлахів, тягла через двір гумовий шланг, пенсіонери юрмилися навколо лавочки, жваво обговорюючи подію. З вулиці забігали якісь особливо цікаві… одне слово, суєта суєт.

Я стояв, вчепившись у поручні, дивився на вологу пляму там, внизу, і думав: що ж примушує молоду людину ставити посеред життя отаку червону крапку?

Встромились експерти, сказали, що у них уже все зроблено. Можна й нам понишпорити. Ми відібрали альбом з фотографіями, кілька записників, переважно з телефонами та адресами, товстий загальний зошит, помережаний виписками з якихось книг… Старий пошукав очима, у що б усе це запакувати. Я знайшов на кухні модний кульок з розпелеханою Аллою Пугачовою, запитав у господині, чи можна взяти. Вона махнула рукою, навіть не поглянувши у мій бік: беріть, що треба. Ще розігналися було поговорити з подругою покійного, заплаканою, але гарною білявкою, та вона мовчки зайшла до кімнати, сіла поруч із матір’ю, обняла її і обидві жінки закам’яніли у спільному горі. Ми незграбно відкланялись і пішли.

Складалося враження, що Старий забув про існування ліфта. Він рушив донизу сходами і десь між третім і другим поверхом нарешті видав:

— Сирота, от ти людина грамотна, з вищою освітою. Скажи, буває таке, щоб доросла твереза людина випадково випала з огородженого балкону?

Питання було, звичайно, риторичним, бо Старий на своєму віку й не такого надивився. Але я підтримав хід його думки:

— І не таке буває, товаришу підполковник. Ну, от вам для прикладу ситуація: на трупі дві вогнепальні рани. Обидві впритул. Перша в області серця, друга — в скроні. Яка причина смерті?

— Звісно, вбивство. Пальнули спочатку в серце, а потім для надійності ще й у голову.

— А от і ні! Стовідсотково самогубство.

— Як це? Для такого висновку навіть наші судмедексперти стільки не вип’ють.

— Якби це не було при свідках, ніхто б, звісно, не повірив. Але покійний у стані афекту спочатку пальнув у серце, але воно у нього було з рідкісним дефектом — трошки відхилене. Куля пройшла навиліт,