Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"

На початку п’ятої кришка вантажного люка здригнулася й повільно опустилася, ніби щелепа акули. Вона застигла в повітрі похилим помостом — від її краю до поверхні бракувало трохи більше, як метр.

Задерши голови, люди стояли обабіч люка. В зяючому отворі показалися широко розставлені гусениці, які з наростаючим гурчанням посунули вперед, немовби величезна машина хотіла стрибнути в повітря; мить іще було видно сіро-жовте днище, та раптом цей гігант над людськими головами хитнувся, різко перехилився вперед, ударив обома гусеницями об похилий поміст, аж загуло, з’їхав по ньому вниз, переповз метровий зазор, спіймав передніми траками гусениць ґрунт, рвонув його: якусь секунду здавалося, що обидві стрічки профільованих пластин, котрі повільно перемелювали ґрунт, зупиняться, але Захисник смикнувся і, піднявши приплюснутий «лоб», проїхав кільканадцять метрів по рівному й завмер зі співучим гурчанням.

— Ну, а тепер, любі мої, — Інженер висунув голову з маленького заднього люка, — ховайтеся в ракету, бо буде гаряче, і не виходьте десь так із півгодини. А ще краще пошліть спершу Чорного, хай заміряє залишкову радіоактивність.

Люк зачинився. Троє людей увійшли в тунель, забравши із собою автомат. Пащу тунелю зразу ж щільно затулив ізсередини щит. Захисник не рухався — Інженер протирав екран, перевіряв показання приладів; нарешті спокійно мовив:

— Починаємо.

Коротке й тонке, оточене циліндричними потовщеннями рило Захисника повільно посунуло на захід.

Інженер упіймав у перехрестя чорних ниток спресовану склянисту масу живоплоту, кинув погляд убік, перевіряючи положення трьох дисків — білого, червоного й голубого — і натиснув ногою педаль.

Через частку секунди екран почорнів, мов на нього дмухнули сажею, водночас повітря з дивним звуком, наче якийсь велетень, притиснувшись ротом до ґрунту, сказав «умпф!» — ударило в Захисника так, що він захитався. Екран знову прояснів.

Вогненна хмара розпливлася на всі боки, повітря довкола неї захвилювалось, як рідке скло. Дзеркальний живопліт упродовж десяти метрів зник, із западини з виверненими краями, що вишнево палали, била пара. Пісок на двох десятках кроків обернувся зверху на скло й заіскрився на сонці. На Захисника посипався летючий, майже невагомий білий попіл.

«Трохи переборщив», — подумав Інженер, але вголос сказав:

— Усе гаразд, ідемо далі.

Приземкуватий корпус здригнувся й напрочуд легко покотився до пролому. Легенько загойдався, проїжджаючи крізь нього; на дні тужавіла калюжа вогненної рідини — розплавлений кремнезем.

«Ми справжні варвари, — майнуло Лікареві в голові. — Що я тут роблю?..»

Інженер, обравши правильний напрямок, збільшив швидкість. Захисник мчав, мов по автостраді, внутрішня м’яка поверхня гусениць тихо ляскала по ведучих роликах. Робили майже шістдесят кілометрів за годину, зовсім не відчуваючи цього.

— Можна відчинити? — запитав Лікар.

Він сидів низько в маленькому кріслі, над плечем блищав випуклий, схожий на корабельний ілюмінатор, екран.

— Звичайно, — кивнув головою Інженер. — Тільки...

Він увімкнув компресор. Із кришки біля основи башточки гострими, наче голки, цівками бризнув безбарвний розчин, змиваючи з броні рештки радіоактивного попелу. Потім посвітлішало: броньований ковпак відчинися, його верх зсунувся назад, боки запалися углиб корпусу — тепер людей захищало вже тільки товсте, вигнуте довкола сидінь скло; через відкритий верх до машини увірвався вітер і розкуйовдив їм волосся.

— Мені чомусь здається, що Координатор мав слушність, — промимрив трохи перегодя Хімік.

Краєвид не змінювався, вони пливли через море піску, важка машина плавно погойдувалася, рухаючись поперек згорблених, східчастих дюн, увесь час з тією самою швидкістю. Інженер збільшив газ, але ними відразу ж почало кидати, гусениці пронизливо скрипіли, ніс машини стрибав з однієї дюни на верхівку іншої, на мить заривався в неї, викидав важкі хмари піску, й кілька разів ним сипнуло аж усередину.

При швидкості п’ятдесят кілометрів підкидання припинилося. Так вони проїхали дві з лишком години.

— Мабуть, він таки мав слушність, — сказав Інженер і змінив курс — трошки на південний захід.

Наступна година їзди нічого не змінила, і вони ще раз повернули, рухаючись тепер уже точно на південний захід. Позаду залишилося сто сорок кілометрів.

Колір піску потроху змінювався — з майже білого, дуже сипкого, який підіймався за машиною довгим, клубливим хвостом, він став червонястим і важчим, менше курів і, викинутий гусеницями вгору, зразу ж опадав. Відстань між дюнами збільшилася, вони дедалі нижчали. Час від часу мелькали гілки засипаних кущів. Удалині з’явилися невиразні, маленькі плямки — вони лежали трохи збоку від напрямку, в якому їхав Захисник. Інженер звернув до них. Вони швидко збільшувалися, і через кілька хвилин уже можна було розгледіти прямовисні плити, що підіймалися з піску, схожі на рештки якогось муру чи стін.

Інженер пригальмував і в’їхав між нахилені, роз’їдені іржею плити, які творили наріжні кути. Велика кам’яна брила лежала посередині, перепиняючи дорогу. Захисник задер ніс, без зусиль подолав перешкоду, і вони опинилися ніби в тісній вуличці — крізь щілини й просвіти між деякими плитами виднілися й інші руїни, усі посічені глибокими горизонтальними смугами ерозії. З кам’яних руїн виїхали на вільний простір. Знову з’явилися дюни, але всі вони були щільні, немовби спресовані, й зовсім не куріли. Місцевість поволі западала, Захисник спускався пологим схилом; далеко внизу бовваніли тупі оцупки скель і знову білясті контури руїн. Похилість закінчилася, і Захисник виїхав по дну всіяного плямистими кругляками яру на протилежний схил, який тягнувся аж до самісінького обрію. Гусениці вже зовсім не в’язнули, ґрунт був твердий, з’явилися перші пласкі купи заростів, майже чорних дерев, тільки під низьким сонцем вони просвічували вишневим кольором, немовби їхні листочки-пухирці були наповнені кров’ю.

Ще далі, на південний захід, зарості ставали вищими й де-не-де перетинали дорогу; Захисник уперто продирався крізь них; гусениці грузнули майже до половини, але він усе одно, здавалося, не сповільнював швидкості; тисячі пухирців лускали при цьому з глухим, неприємним тріском, з них бризкала липка темна рідина, яка розмазувалася по керамітовій обшивці, й незабаром увесь корпус аж до башточки був забризканий нею, наче рудо-брунатною фарбою.

Спідометр показував двохсотий кілометр, сонце вже торкалося західного обрію, видовжена величезна тінь машини гойдалася, вигиналася й дедалі розтягувалася. Зненацька під Захисником щось різко заскреготало, він на секунду аж наче піднявся, а тоді провалився в щось, що розбризкувалося з протяжним хрускотом. Інженер загальмував, проте машина ще кільканадцять метрів прокотилася, перш ніж зупинилася. У широкій, уторованій серед заростів колії люди побачили розплющені вагою Захисника шматки іржавої конструкції, перемішаної з потрощеними рештками кущів. Поїхали далі — й знову налетіли, цього разу однією гусеницею, на зарослі зверху бородавчастими кущами уламки решіток, зігнутих ажурних важелів, діряві металеві листи; Захисник перемелював