Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

Мені завжди вдавалося приховувати, що я недолюблюю жінок, які чітко знають, наскільки вони красиві. До якої категорії варто віднести Настю, я ще не визначився, і це трохи жахає, що вона... нібито... поза категоріями, але ось ця жінка, яка звернулася до нас зі спини, викликає миттєве роздратування.

Я просто не любитель дешевих фокусів, але ось Настя перебуває під враженням.

— Ви... я хотіла б записатися, тобто, пройти відбір, я маю на увазі, зареєструватися для відбору. На курс. Кулінарний. У вас? — з удаваним ентузіазмом заявляє Настя.

Я злегка човгаю ногою, і власниця кулінарної школи відстежує мій рух, а на Настю не дивиться.

От на біса Насті потрібні ці курси? Я міг би сам її навчити готувати. Підозрюю, що у неї неабиякі проблеми з цією справою, але так вже вийшло, що я чудово готую і... на жаль... дуже люблю когось повчати.

— Реєструватися немає потреби, — глибоким голосом каже жінка і коли вона обходить нас і зупиняється біля дверей, то стає зрозумілим, що колір її волосся не воронячий, а ближче до червоного дерева.

— Правда? — з надією запитує Настя і намагається відліпитися від мене. Звісно, "небезпека" минула, так можна викинути надоїдливого Володю Варварука вбік.

Жінка з волоссям червоного дерева заговорює після невеликої паузи:

— Ти завжди ставиш запитання, на які ніхто не хоче відповідати? — вона робить вигляд, що посміхається Настя. — Реєструватися немає потреби, оскільки відбір ти не пройдеш.

Я придушую бажання взяти Настю за руку, дотягнути до будиночка і все-таки зробити те, що вона сама так щедро запропонувала у спальні. Взагалі кожна хвилина без цього починає здаватися нескінченною і просто тупою.

Але мені потрібно познайомитися з верещакою трохи ближче. Щоб прорахувати дії наперед. Щоб не потрапити у власні пастки. Щоб довести це все до кінця.

Щоправда, я ні хріна не знаю, що я робитиму, якщо роздягну її. А пастки просто забуваються, ніби я сам натикаюся на капкани з кожним наступним кроком.

А ще я починаю підозрювати, що я не так уже й сильно подобаюся верещаці, як хотілося б, і це бісить; а ще в неї веснянки тільки чомусь у куточках очей, і Анастасія не блондинка насправді...

— Упевнений, що в такої чудової школи є назва? — подаю я голос і кулінарна "господиня" розуміє мій натяк. І лише знизує плечима, відчиняючи двері.

— Я нікого ніколи не кличу спеціально. Моя школа не для всіх.

У мене є підозра, що сицилійська мафія не володіє такою секретністю або почуттям власної важливості, як кулінарні курси в Поясках.

Цікаво, як Настя Резницька про них дізналася?

— Зачекайте, — кидається Настя слідом за жінкою, поки та не зачинила за собою двері. — Я підходжу! Я готова вчитися як завгодно! Чому ви вирішили... що я не пройду відбір? Я-я пройду, обов'язково! Я чула, що ви берете десять учнів, а тут у селищі більше нікого немає з гостей!

Попри те, що я недолюблюю деяких красивих жінок, у мене ніколи не виникало бажання попустити їх до цього моменту.

Ця вся така містична й витримана власниця "школи" дивиться на Настю у відповідь із відвертою поблажливістю, ніби та комашка, що посміла заговорити з людиною.

— Послухайте, — продовжує Настя, трохи захлинаючись словами і надто смикано розмахуючи руками, — у мене є невеликий досвід. Я готова вчитися і працювати все літо. Навіть довше. Скільки буде потрібно! І я можу все оплатити, гроші в мене є.

Я торкаюся волосся Насті, коли здається, що жінка рухає дверима лише для того, щоб їх закрити, але моя верещака кидається вперед і з'ясовується, що власниця навпаки прочиняла двері ширше.

— Добре, — з тихим сміхом вимовляє вона. — Ти можеш пройти відбір просто зараз. Стій тут.

Мені доводиться розвернути Настю до себе, коли жінка зникає, залишаючи вхід відкритим. Настя ніби не усвідомлює, що я обережно поглажую її змокле обличчя. Світлі пасма прилипли до щік. Її очі здаються божевільними, немов вона й справді не впізнає мене.

— Тут зовсім поруч велике селище, — спокійно розповідаю я, — там навіть проходить фестиваль. Ще купимо собаці нормальний нашийник.

— Правда? — знову повторює вона і коли чіпляється за мою долоню, то серце пропускає удар. Моє серце. Мене тягне засміятися. Її тривожність розбурхує і заводить, і я мимоволі думаю, що я — взагалі-то дивний.

— Коли це я брехав?

— Ти хитрий, — хрипло вимовляє Настя, але дивиться в мої очі, не кліпаючи. — Ти так усе говориш, щоб потім людина подумала, що вона — дурна, якщо сама в це повірила. І собаки не люблять нашийники, чи не так?

Я не хочу відповідати, бо хочу тільки щоб вона прямо мені в губи дихала. Доводиться стримуватися, а Настя дивиться на мене зовсім розгублено.

Коли власниця школи повертається, вона ігнорує нашу позу, а Настя, здається, пітніє від нервів ще сильніше.

— Будь ласка, — удавано ввічливим тоном каже жінка і простягає два яйця і не дуже чисту дерев'яну ємність. — Потрібно приготувати яєчню. Розбий їх.

— Звісно, приготую, — поправляє свою сукню Настя. — Яку саме яєчню? Можна... зайти до вас?

— Ні, — з черговим смішком видає та, — не можна. Розбий їх тут.

— Тут? — сівшим голосом перепитує Настя, але тут же береться за завдання.

Вона — не єдина, хто тут обливається подвійною хвилею поту. У затишному, але темному закутку ніби зник вітер. Я раптом розумію, що зараз буде, а ще відчуваю, що саме на мене чекає попереду. Немов моє майбутнє і майбутнє однієї зіроньки, що так і не розбилася, залежить від того, як розіб'ються зараз білосніжні курячі яйця.

Я знаю, що це всього лише химери свідомості. Можливо, ми і просочуємося відчуттями з майбутнього завдяки іншим вимірам, які ще не виявили для того, щоб внести в підручник з фізики, але точних знань про це точно немає.

Просто коли щось відчуваєш, уже неважливо наскільки це відповідає реальності, адже відчуття не може бути неправдою.