Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

— Ти впевнений, що в нього ріжуться зубки? — запитую, хоча мені ніяково.

Хто я така, щоб вказувати Богдану? Він батько, і він краще знає. Щоправда, я сьогодні понишпорила кілька цікавих статей щодо того, як прорізаються зубки. Ми з Богданом зробили все: масажували ясна, давали охолоджену іграшку гризти й мазали гелем. Не допомагало нічого. До вечора в Роми піднялася температура, і Богдан попросив відміряти жарознижувальне за інструкцією. Я все зробила, а за годину в малюка знову піднялася температура.

— Ти точно дала точну дозу за інструкцією?

— П’ять мілілітрів я відміряти можу, — відповідаю різко, так, що миттю себе обсмикую.

Він батько, а це його дитина, і він зробить усе, щоб переконатися в правильності моїх дій. Тим більше коли його синові погано. За пів години, коли температура тільки зростає, я починаю сумніватися в собі сама. Згадую. Ні, я точно дала п’ять мілілітрів, так, як написано в інструкції. Адже це дитина. Я не могла помилитися.

— Побудь із ним, я наберу Анжеліку, запитаю, як довго в нього це. Раптом вона щось наплутала.

Богдан дає мені дитину на руки. Я міцно його обіймаю й намагаюся заспокоїти, зробити так, щоб йому стало легше. У тому, що це дійсно ріжуться зубки, сумніваюся. Особливо, коли помічаю, як важко Ромка дихає. Хіба можуть бути проблеми з диханням, коли ріжуться зуби?

— Ну що там? — запитую, коли повертається Богдан.

— Вона не пам’ятає. Каже, няня була, а дзвонити їй уже пізно.

— Може, поїдемо в лікарню, або викличемо швидку? Мені не подобається, як він дихає. Зі свистом. Ти прислухайся. Та й температура так швидко не росте, коли ріжуться зуби, я читала.

Богдан хмуриться, уважно дивиться на сина, а потім киває. Знову комусь дзвонить, підносить слухавку до вуха, каже, що потрібна швидка допомога. До приїзду лікарів ми намагаємося відволікати Рому й постійно міряємо температуру. Давати ще одні ліки так швидко не можна, та й температура поки в межах допустимого — тридцять вісім і три.

До приїзду лікарів вона підіймається майже до тридцяти дев’яти. Я вже прошу Богдана розбавити оцет із водою або дати інші ліки. Мені страшно, я зовсім не звикла щодня боротися з підвищеною температурою в дітей, та й бачити, як вони вередують і в них щось болить — теж. Попри те, що дитина не моя, я відчуваю відповідальність за нього. Мене трясе від однієї думки, що з ним може щось статися, що ми, не дай боже, проґавимо мить, коли температура підскочить занадто висока.

Коли лунає дзвінок у двері, я дозволяю собі видихнути. А коли в кімнату заходить кілька людей, одягнених у медичні костюми, стає трохи легше. Я розумію, що вони точно знають, що робити в таких випадках.

Лікар розпитує про дитину, збирає анамнез і тільки потім береться за огляд. Відразу ж зазначає жар і наказує фельдшеру приготувати розчин для ін’єкції, після дивиться горло, ротик, каже, що зубки в нього не ріжуться і проблема в іншому. Після Рому слухають. Лікар, літній сивочолий чоловік, уважно вслухається в те, як малюк дихає, й після ставить невтішний діагноз:

— Двостороння пневмонія! Потрібна термінова госпіталізація.

Ми мовчимо. Я шокована, Богдан, здається, теж.

— Батьки! — повертає нас до реальності лікар. — До лікарні їхати будете, чи відмова?

— Будемо! — видаю першою. — Звісно, їдемо. Нам же можна поїхати разом із ним?

Лікар усміхається і встає з дивану:

— Потрібно, голубонько. Потрібно.

На збори ми витрачаємо хвилин п’ять. Богдан не встиг розпакувати все, що передала його колишня дружина, тому ми швидко склали одяг, пипку і пляшечку, й пішли на вихід. Після уколу Ромі стало трохи легше, у нього спала температура й він заснув прямо в машині в мене на руках.

У лікарні нас із ним відразу визначають у палату. Документами займається Богдан, а я щось поняття не маю, що робити. Тільки сідаю на ліжко з маленьким, але раптом важчим тільцем, і дивлюся в одну точку перед собою. Уві сні Ромка чомусь здається важчим, тому мені доводиться підкласти під руку подушку, щоб хоч якось полегшити собі завдання.

— Все ще спить? — запитує Богдан, заходячи в палату. — Ти перевіряла, він дихає?

— Дурниці не кажи, звісно! Сопить смішно так, ти тільки послухай!

Я намагаюся кріпитися, хоча в самої навертаються сльози на очі. По сусідству від нас з Ігорем жила молода сімейна пара з дитиною. Йому було близько пів року, коли лікарі діагностували пневмонію. Не знаю, який там був випадок, і що саме пішло не так, але додому вона повернулася в чорній хустці. Потім їхня сім’я розпалася й вони продали квартиру. Мені дуже страшно, що з Ромою може щось статися. Не дай боже. Богдан це не переживе, а я… як я можу залишатися байдужою після того зв’язку, що між нами виник?

— Ти як? Не важко? Нумо я перекладу його в ліжечко.

— Не треба, я потримаю. Він так солодко спить. Не хочеться його турбувати.

Мені хотілося, щоб Ромка якомога довше поспав, тим паче температура в нього спала. Сон, кажуть, лікує. Йому прийдуть, зроблять уколи, а потім він знову може поспати й набратися сил. Його організму вони потрібні, щоб боротися.

— Я поїду за Анжелікою. Ти зможеш залишитися з ним тут на годину, максимум дві?