Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я розумію, шо він слабший за мене.
— Тодде, припини! — я чую, як кричить Віола.
Він відповзає від мене і я б’ю його в бік голови кулаком, і він такий легкий, шо це збиває його з ніг, і він падає на купу каміння, і його рот робить шиплячий звук, і з його Шуму вилітає жах і паніка.
— ПРИПИНИ! — кричить Віола. — Ти що, не бачиш, який він наляканий?
— Так і має бути! — кричу я у відповідь.
Бо тепер мій Шум уже не зупинити.
Я підхожу до нього і він пробує відповзти, але я хапаю його за його довгу білу кісточку і стягую його на землю з каміння, і він видає жахливий голосячий звук і я наготовлюю ножа.
А Віола, певно, десь поклала Манчі, бо вона хапає мене за руку і тягне назад, аби я не порізав спека, а я штовхаюся в неї своїм тілом, аби струсити її, але вона невідпускає, і ми обоє відлітаємо від спекла, котрий заховався за камінь і закрив руками лице.
— Відпусти мене! — кричу я.
— Будь ласка, Тодде! — кричить вона у відповідь, тянучи і викручуючи мою руку. — Будь ласка, припини це!
Я вигинаю свою руку в інший бік, а вільною відпихаю її геть, і коли я повертаюся, то спекл уже розпластаний на землі…
Тянеться до списа…
Його пальці на кінчику…
І вся моя ненависть вибухає всередині мене як вулкан повністю червона…
І я падаю на нього…
І я вбиваю ніж в його груди.
Ніж заходить зі хрускотом, повертається вбік коли вдаряється в кістку, а спекл кричить найстрашнішим, найстрашнішим звуком, і темночервона кров (червона, вона червона, в них кров червона) вибризкує з рани коли він піднімає довгу руку вверх і проводить по мому лиці, і я забираю руку, і я знову його б’ю, і протяжний скрипучий звук виривається з його рота разом із голосним ґольґанням, а його руки і ноги ще б’ються навколо нього і він дивиться на мене своїми чорними, чорними очима, а в його Шумі повно болю, і здивуваня, і страху…
І я повертаю ножа…
І він не вмирає і він не вмирає і він не вмирає…
І зі стогоном і дрожем він помирає.
І його Шум повністю припиняється.
Я глитаю клубок і дістаю ножа і бреду собі назад через багно.
Я дивлюся на свої руки, на ножа. Кров усюди на всьому. Ніж покритий нею, навіть ручка, обидві мої долоні, і мої руки, і мій одяг спереду, і трохи на лиці, але я її стираю змішуючи з моєю власною кров’ю з подряпини.
Навіть коли зверху паде дощ, крові більше, ніж здається можливим.
Спекл лежить там, де я…
Де я його вбив.
Я чую, як Віола видає звуки, ніби вона задихається і хапає повітря, і я дивлюся на неї, і коли я дивлюся, вона здригається.
— Ти не знаєш! — кричу я на неї. — Ти нічо не знаєш! Вони почали війну. Вони вбили мою маму! Всьо це, всьошо сталося, це всьо через них!
А тоді я блюю.
І продовжую блювати.
А коли мій Шум починає заспокоюватися, я знову блюю.
Моя голова біля землі.
Світ зупинився.
Світ не запускається.
Від Віоли не чути нічо крім її тишини. Я відчуваю, як мій рюкзак врізається в мою шию, коли я нахиляюся вперед. Я не дивлюся на спекла.
— Він би нас убив, — нарешті кажу я, говорячи в землю.
Віола нічо не каже.
— Він би нас убив, — знову кажу я.
— Він був нажаханий! — кричить Віола, її голос ламається. — Навіть я бачила, як йому було страшно.
— Він тягнувся по спис, — кажу я, піднімаючи голову.
— Бо ти пішов на нього з ножем! — тепер я її бачу. Її очі широко росплющені і посоловілі, ніби тоді коли вона замкнулася в собі і почала хитатися.
— Вони вбили всіх у Новому Світі, — кажу я.
Вона ошаліло хитає головою.
— Ти ідіот! Ти тупий блядський ІДІОТ!
Вона не сказала «блінський».
— Скільки вже разів виявлялося, що те, що тобі кажуть — неправда? — каже вона, задкуючи від мене навіть далі, її лице смикається. — Скільки разів?!
— Віоло…
— Хіба не всі спекли загинули на війні? — каже вона, і Господи, який же наляканий у неї голос. — Хіба ні?
І остатки моєї злості виливаються з мого Шуму, коли я розумію, шо знову був дураком…
І я розвертаюся до спекла…
І бачу табір…
І бачу рибу на тичках…
І (ні ні ні ні ні) я бачу страх, який ішов від його Шуму…
(Ні ні ні будьласка ні.)
І мені вже нема чим блювати але мені треба проблюватися…
І я вбивця…
Я вбивця…
Я вбивця…
(Ох, будьласочка ні) я вбивця.
Я починаю труситися. Я починаю труситися так сильно, шо не можу стояти. Я розумію, шо кажу «Ні» знову і знову і знову і страх у його Шумі продовжує відлунювати навколо мого і від цього нема куда тікати, він просто там і там і там і я трушуся так сильно, шо не можу навіть стояти навкарачках, і я падаю в багно, і я ще бачу кров усюди і дощ її не змиває.
Я міцно-преміцно закриваю свої очі.
І тільки чорнота.
Тільки чорнота і ніщо.
І знову я все зруйнував. Я знову всьо зробив не так.
Десь далеко-далеко я чую, як Віола каже моє ім’я.
Але то так далеко.
А я один. Тута і завжди, один.
Я знову чую своє ім’я.
Здалеку, з величезної віцтані, я чую, як мене тянуть за руку.
І тільки коли я чую шматочок Шуму, який мені не належить, я відкриваю очі.
— Я думаю, їх там більше, — каже Віола мені на вухо.
Я піднімаю голову. У мому власному Шумі стільки сміття і жаху, шо важко чітко почути, а дощ падає, проливний як завжди, і я трачу цілий дурацький момент на то шоби подумати чи ми знову колись висохнемо, а тоді я чую, мурмотіня і шось нечітке в деревах, неможливо помітити, але воно там точно є.
— Якшо вони до цього і не хотіли нас убити, — каже Віола, — то тепер напевне захочуть.
— Треба йти, — я пробую встати на ноги.
Я ще трушуся, і не з першої чи другої спроби, але встаю.
Я ще тримаю ножа. Він липучий від крові.
Я кидаю його на землю.
Лице Віоли просто жахливе, воно згорьоване, і налякане, і нажахане, все через мене, все через мене, але якзавжди вибору немає, такщо я просто знову кажу «Треба йти» і йду забрати Манчі звіттам де вона його поклала на сухий клаптик біля укритя спекла.
Він ще спить і здригається від холоду, коли я його піднімаю і притуляюся лицем до його хутра і вдихаю його знайомий собачий запах.
— Швидше, — каже Віола.
І я повертаюся до неї і бачу, шо вона розглядається на всі боки, Шум ще шепоче зі всіх боків через ліс і через дощ, на її лиці дотепер переляк.
Вона знову
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.
