Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

— Що з твоєю силою? — запитав пак буквально з порогу, щойно Владислав наблизився до розтрощених дверей сховища.

— Це складно.

— Не бачу нічого складного. Перевертень тобі не рівня, але він тебе добряче пошматував. Якби не це смертне дівчисько, я навіть думати не хочу про наслідки.

— В неї є ім’я.

Сильвестр на кілька секунд змовк, навіть не кліпаючи. Він дивився на свого добре знайомого друга, але слова, які той сказав, змусили його здивуватися.

— Ти змушуєш мене вдруге за день дивуватися, — рівно сказав пак, продовжуючи оглядати статуетки на стелажах. — Що все-таки сталося?

— Здається, коли я поділився, зовсім трішки, поділився своєю магією з Яною, щоб вона не померла, щось змінилося в нас обох. — Владислав увійшов до сховища, і майже відразу попрямував до книги. — Щось, від чого моя сила поки не стабільна.

— Це як?

— Коли я її торкаюся, моя магія буквально переповнює мене. Її забагато, так мов я маю запасний резерв, та коли тілесний контакт розірвано, моя магія мов ділиться на два. Її стає значно менше. Спочатку я цього не помітив. Та коли я торкнувся Яни, все стало надто очевидно.

— Смертні люди не можуть слугувати підсиленням для магії.

— Не можуть. Як і не можуть спокійно прийняти наш світ. А ще, здається в Яні щось таки є, що саме, я поки не розгадав, але в ній точно щось є.

— Під цим «щось є», ти натякаєш на магію?

— Так. Справа зовсім не в підвісці, це щось інше. Її тітку вбила істота, — він напружився в плечах, мов цей інцендент був неприємним і для нього самого. — Тітка належала до світу істот, не дивися на мене так, я не знаю, ким чи чим вона була.

— В моїй родині був альв. Тітка не була істотою, але вона могла користуватися заклинаннями.

— І давно ти тут стоїш?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що без мене ти не можеш повною мірою чаклувати.

Яна швидко привела себе до ладу, і хоча їй було не комфортно користуватися гардеробом Владислава, вона все ж знайшла для себе зручні чорні лосини з футболкою, поверх якої одягла сорочку. Те, що серед одягу виявився її розмір говорив лиш про те, що всі жінки які були у Роріксона в маєтку були досить тендітними та стрункими.

Владислав уважно дивився на Левіну, розуміючи, що без неї він взагалі багато чого не міг. Залежати від смертної дівчини перспектива для нього була не найкраща, та глибоко в підсвідомості це тішило його чоловіче «я».

— То що далі?

— Для початку – тренування.

— Що? — в один голос вимовив лісовий дух та Левіна.

— Ти заслабка, і повинна вміти себе захистити.

— Хіба ти не говорив, що позбавиш мене участь у вашому світі забравши підвіску?

— Та зараз обставини дещо змінилися, — Владислав перевів погляд на гримуар. — Ця книга роками оберігалася, щоб ніхто її не відімкнув. Твоя підвіска – це ключ.

— Ключ, який ніхто силою не може в мене забрати, — це Яна добре знала, та все ж вона підійшла до книги, заворожено дивлячись на те, яка суспензія огортала реліквію.

— Все вірно, але на тебе все одно полюватимуть, тож для початку було б не погано зміцнити твоє тіло.

— І подивитися на що я здатна?! Тобі ж цікаво не лише мої фізичні вміння.

— Не буду приховувати, мені справді цікаво, чому. Втрачати свої здібності я не мав наміру, як і те, щоб з кимось їх ділити. Сильвестр як багато було звільнено? — Роріксон обернувся до лісового друга, який закінчив обстежувати стелажі.

— Не багато і це дивно. Лілліан могла всіх їх звільнити, але не стала.

— Тобто вона обрала конкретних істот.

— Так. Список тобі не сподобається.

— Владислав, ти можеш мені розповісти за цю книгу? — Яна привернула увагу як лісового духа так і сутінкового мисливця, які втратили дар мовлення, коли обернулися до неї обличчям.

***

Артур стоїть, уважно дивлячись на істот які повстали перед ним в своїх істинних обліках. Він керував не одним десятком прислужників, які присягнули йому на вірність, але жодні істоти не стояли навіть поруч з тими, кого звільнила Лілліан.

Заточення в глиняній статуетці було не просто в’язницею для істот, яких замикав сутінковий мисливець. Це було особливе місце поза часом і простором де душа істоти була поміщення у вічну пітьму без можливості звільнитися самотужки. Душа в теракотовій статуетці з плином часу засихала; існування стиралося, звісно сутінковий мисливець міг пришвидшити смерть душі позбавивши страждань, але відомих випадків знищення душі, нікому не було відомо.

— Назвіться, — вимовляє сухо Альвгред.

— Глухання* одна із доньок Мари, — першою називається стара жінка, яка не мала ні рота, ні вух, а її сіро-зелена шкіра вся була в складках. — Ім’я моє – Луха.

— Караконджо, — вклоняється чоловік, шкіра якого мала темно-синій відтінок, його пальці мали жаб’ячі перетинки; його надуті щоки мали невеличкі голки-колючки, нагадуючи рибу фугу. — Моє ім’я Акон.