Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Він співав так гарно, що навіть отримав «Пурпурове серце» для цивільних за те, що «надихав слухачів патріотизмом під час виняткового виконання державного гімну».

Цей чоловік вірить у те, що Бог закликав його зробити національний гімн своїм єдиним дивовижним хітом. Але в житті він прагнув зовсім не цього.

Рокко народився у 1920 році в Амблері, штат Пенсильванія. Родина виховувала 14 дітей. Коли йому виповнилося 3 роки, вони переїхали до Клівленда. Як і більшість дітей, він мріяв стати бейсболістом. Але, як і його батько, почав працювати в будівельній галузі й носив на спині 100-фунтові мішки. Його батько завжди співав удома, і Рокко теж почав співати. Він займався з учителем вокалу. А в 1945 році зустрів свою майбутню дружину Джун. Вони переїхали до Нью-Йорка, де він міг вивчати оперний спів.

Йому не вдалося побудувати кар’єру оперного співака, тому він переїхав до Лос-Анджелеса, де займався з тенором. Якийсь час він співав популярні пісеньки в нічних клубах. Утім його кар’єра застрягла на одному місці, і він повернувся до Клівленда. Рокко працював на будівництві, брав уроки вокалу й виконував національний гімн під час різних заходів. Тоді він співав його так само, як і всі інші.

Але одного дня він вирішив додати якусь «родзинку» — щось унікальне.

Його попросили заспівати гімн на матчі між командами «Cleveland Indians» і «Baltimore Orioles». Коли він їхав на гру, то думав, як можна доповнити звучання гімну. Нарешті вирішив додати наприкінці верхнє «соль». Він не був упевнений у тому, що Френсіс Скотт Кі[16] оцінив би його ідею, однак хлопці в обох даґаутах[17] були в захваті, коли він зробив це вперше — двадцять років тому.

Коли потрібно співати слова «земля вільних і батьківщина хоробрих», Рокко розтягує слово «вільних» якомога довше. Ніхто ще не чув такого виконання. Усім дуже сподобалось. І відтоді його просили виступати під час кожного матчу.

Чи є в нього найдорожчий момент? Якось, коли він щойно закінчив співати, йому сказали, що з ним хоче познайомитись один чоловік на трибуні. То був Ерл Аверілл — зірка бейсбольного Залу слави, шестиразовий переможець Матчу зірок і кумир Рокко. Рокко був настільки вражений, що сів поряд з Ерлом і заплакав від щастя.

Оце був найкращий момент, а ще — коли він співав для президентів.

— Здається, їм сподобалося, — каже Рокко.

Він сердиться, бо більшість співаків виконують національний гімн абияк. «Майже ніхто не робить це належним чином, — каже він. — Це складна пісня. Забагато людей намагаються підкорити її „з льоту“, а в результаті „ламають крило“».

Розанна Бар не співала, а скрипіла. Майкл Болтон забув слова. Стівен Тайлер змінив слова. Однак то були не найгірші версії. «Роберт Ґуле, — каже Рокко, похитуючи головою. — Він був надто п’яний, щоб проспівати до кінця».

— Або роби добре, або взагалі не берися до справи. У цьому щось є, — каже Рокко.

Деякі виконавці співають національний гімн заради власного еґо, щоб виступити по телевізору перед численними глядачами, каже Рокко. «Їм просто байдуже, тоді як національний гімн слід шанувати», — переконаний чоловік. Він завжди його поважав. Перш ніж слова гімну злітали з його губ, він молився.

А ще потрібно вправлятися. Рокко співав у своїй автівці, аж доки одного дня не взяв надто високу ноту, і бокове скло тріснуло. У трьох місцях. З того часу він співав тільки з опущеним склом.

Він виконував і інші національні гімни. Польський — перед матчами з боксу. Угорський — на баскетболі. Італійський — під час футбольних матчів. Ізраїльський — коли заступник прем’єр-міністра Ізраїлю прибув до Клівленда з візитом.

Але він ніколи не втомлювався від виконання «Зірково-смугастого прапора». Щоразу, коли Рокко співав, він відчував зв’язок зі своєю країною. «Це велике випробування — гарно його проспівати», — каже він.

Рокко та його дружина Джун живуть разом понад 60 років. Коли ми розмовляли, йому вже було 89. Тоді він уже не виступав. Коли «Cleveland Indians» почали грати на новому стадіоні, до команди долучилися нові голоси. Та Рокко ставиться до цього спокійно.

— Усе змінюється, але життя триває, — зауважує він. — Усе має кінець.

Він не засмучується і ні про що не шкодує. Чи співав би, якби його покликали?

Рокко усміхнувся і сказав:

— Я б запитав: «Коли?»

Щоразу, коли починаються розмови про те, що треба було б замінити національний гімн — «Зірково-смугастий прапор» — на «Прекрасну Америку» або «Боже, благослови Америку», репортери телефонують Рокко, щоб дізнатися його думку з цього приводу.

— Це гарні пісні, але їм бракує того драматизму, що притаманний «Зірково-смугастому прапору». Цей гімн має характер. Він пробуджує патріотизм. І вимагає уваги, — каже чоловік.

Він любить «Зірково-смугастий прапор». Слова «червоне полум’я ракет, бомби, що вибухають у повітрі» для нього не просто слова. Це сімейна історія. Його брат Ніколас загинув під час Другої світової війни. Він був сержантом піхоти, і йому було 19.

Рокко виповнилося 24 роки, коли його брат загинув. Це стало для нього ударом. Коли Нік вирушав на службу, він сказав Рокко: «Я не повернусь». Рокко прочитав мені уривок із вірша, який присвятив Нікові: «Тепер, коли ці білі хрести лежать поряд, я щодня молюся за них, бо там лежить і мій брат».

Різниця між тим, як співає національний гімн Рокко і як це робить хтось інший, полягає в тому, що кожного разу, коли Рокко співає останні рядки: «О скажи, чи майорить той зірково-смугастий прапор над землею вільних, над батьківщиною хоробрих?», — він знає відповідь — «так».

Рокко говорить тихо, розповідаючи, що ця пісня перетворилася на справжній дарунок, яким він зміг поділитися зі світом. «Дивовижно, але щось трапилось — і все змінилося, — каже він. — Немовби хтось сказав: „Оце й буде справа всього твого життя“».

А коли знайдеш таку справу, її слід шанувати.

– Із нею потрібно бути відкритим, — каже Рокко. — Зроби все, щоб ця справа щось означала не тільки для тебе, але й для тих, хто тебе чує.

Історія життя цього чоловіка — чудове нагадування про те, що в душі кожного з нас лунає пісня, навіть якщо ми не здатні проспівати жодної ноти. Колись я ходила до церкви, де музичний керівник закликав співати всіх без винятку — навіть тих, хто не був упевнений, що взагалі має голос. «Якщо не потрапляєте в ноти, співайте голосніше», — казав він.

У кожного з нас є пісня, яку