Читати книгу - "Серця трьох"

— Тримайтеся з ним гордо, — навчав його Френк. — Відмовтесь пити. Покажіть йому напис на вашому шоломі.

— Я не питиму! — злякано скрикнув Торес, коли жрець удався до нього.

— Питимеш. Ми побачимо, чи ти справді да Васко, божественний капітан, що зійшов із Сонця, і якщо так, схилимося перед тобою і віддамо тобі хвалу, як богові.

Торес запитливо глянув на Френка, і цього не могло не запримітити досвідчене око жерця.

— Удайте, ніби ви хочете випити, — сухо сказав Френк. — Зробіть це хоча б для того, щоб урятувати леді й померти, як помирають герої.

З несподіваною силою випручавши з-під мотузок руку, Торес зняв свій шолом і повернув його так, щоб жрець міг побачити напис усередині.

— Читай, що там написано! — звелів Торес.

Напис «да Васко» надзвичайно здивував жерця, і він впустив із своїх рук глечика. Розтоплене золото, вилившись, запалило сухий хмиз, розкиданий по землі, і обпекло ногу одному з юнаків із списом, що затанцював від болю. Та жрець Сонця швидко схаменувся. Схопивши розпеченого горщика, він хотів був облити хмиз навкруг його жертв, але тут знову втрутилась дівчинка.

— Бог Сонця не хоче, щоб великий капітан пив це питво! — гукнула вона. — Бог Сонця вибив глечик з твоїх рук.

Всі Загублені Душі почали перешіптуватись, і жрець, почувши їхнє незадоволення, мусив опустити руку. А проте він вирішив знищити трьох прибульців і удався до хитрощів.

— Почекаймо знаку. Принесіть олії! Ми будемо чекати, доки бог Сонця не об’явиться… Принесіть свічку.

Виливши глечик олії на хмиз, щоб він скоріш зайнявся, жрець поставив на нього запалену свічку й промовив:

— Коли свічка погасне, то буде знак Божий. Чи слушно я кажу, люди?

І всі Загублені Душі загукали:

— Слушно.

Торес благально глянув на Френка.

— Старий шельма вкоротив свічку, — сказав той. — Вона горітиме не більш як п’ять хвилин, а може, ми займемося й за три хвилини.

— Що робити? — розпачливо запитав Торес, а Леонсія сміливо глянула Френкові в очі з ніжною, сповненою кохання усмішкою.

— Моліться, щоб линув дощ, — порадив Френк. — Та на небі, як на те, ні хмаринки. Помріть принаймні з честю. І не репетуйте надто голосно.

Його очі звернулись до Леонсії і сказали те, чого він досі не насмілювався їй казати, — що він кохає тільки її і кохає цілим серцем. Прив’язані до стовпів на чималій віддалі одне від одного, вони ніколи раніше не відчували себе такими близькими: їх-бо зближували й об’єднували їхні погляди.

Перша помітила це дівчинка, що, чекаючи знаку, дивилася на небо. Торес, який не бачив нічого, крім свічки, що майже догоріла, почувши її вигук, і собі глянув угору. Тепер до нього і до всіх інших долинув гуркіт, ніби летіла якась велетенська комаха.

— Аероплан!.. — сказав Френк. — Торесе, зараз же оголосіть, що це знак.

Але оголошувати було зайве. Просто над ними, не більше як за сто футів від землі, кружляв знижуючись перший аероплан, який довелося бачити Загубленим Душам, а з нього, немов благословення небесне, лунало знайоме:

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

Аероплан, зробивши круг, піднісся футів на тисячу, і з нього щось випало.

Пролетівши футів із триста, воно розгорнулось у парашут, а під ним, наче павук у павутинні, з’явилася постать людська, що, наблизившись до землі, заспівала знову:

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

А далі події вже набігали одна на одну з запаморочливою швидкістю. Свічка впала; від недогарку зайнялася калюжка олії, полум’я перекинулось на хмиз, і багаття спалахнуло. Генрі, приземлившись серед натовпу і вкривши багато Загублених Душ своїм парашутом, двома стрибками підскочив до друзів і порозкидав розпалене вогнище. Він затримався лише на мить, коли жрець Сонця спробував перешкодити йому. Добрий удар кулаком у зуби перекинув божого повірника на спину, і, поки той приходив до пам’яті, Генрі поперерізав мотузки, що ними були зв’язані Леонсія, Френк і Торес. Він тільки налагодився обняти Леонсію, як та відштовхнула його й сказала:

— Мерщій, мерщій! Нам ніколи пояснювати. Падайте навколішки перед Торесом і вдавайте, ніби ви його раб. Та не говоріть іспанською мовою. Вживайте самої англійської.

Генрі не розумів нічого й бачив тільки, що Френк упав біля Торесових ніг.

— Отакої! — пробурмотів Генрі, пристаючи до Френка. — Це гірше, ніж попасти межи щурів.

Леонсія пішла за їхнім прикладом, а дивлячись на неї, й усі Загублені Душі кинулися до ніг капітана да Васка, що перед очима в них приймав посланців просто з Сонця.

Лежали всі, крім жерця, такого приголомшеного побаченим, що він аж розгубився. На ту пору диявол, що сидів у Торесовій душі, намовив його перебрати міри у своїй ролі.

Згорда, як то казав йому Френк, він підніс праву ногу й поставив її на шию Генрі, ненароком боляче притиснувши йому вухо.

Генрі підстрибнув.

— Та як ви смієте ставати мені на вухо, Торесе! — гримнув він і кинув його на землю в такий спосіб, як перед тим кинув жерця.

— Ну, тепер ми всі пропали! — зітхнув Френк. — Кінець нашій комедії з богом Сонця.

І справді, жрець Сонця швидко все збагнув і з переможним виглядом покликав своїх вояків. Та коли Генрі приставив йому до грудей револьвера, старий жрець пригадав легенди про смертельні прилади, що викидають із себе таємну речовину, звану «порохом», приязно посміхнувся й наказав воякам відступити.

— Це понад мою силу й знання, — звернувся він до натовпу, не випускаючи з ока револьвера Генрі. — Лишається тільки одно: пошлемо вістуна збудити Царицю Мрій. Нехай скаже їй, що до нас із неба, а може, і з самого Сонця, з’явились прибульці і що тільки її мудрість висвітлить нам те, чого ми не розуміємо й чого навіть я не можу взяти втямки.

Розділ XVIII

Юнаки зі списами оточили Леонсію, обох Морганів і Тореса і повели їх через примітивно, але дбайливо оброблені поля, що весело зеленіли навкруги, через шумливі потоки, невеличкі гайки й луки, де трава сягала їм до колін і де паслися маленькі корови, завбільшки з телят.

— Це, напевне, дійні корови, — зауважив Генрі, — і надзвичайно красиві. Але чи бачили ви будь-коли таких куцанів? Дужий чоловік може взяти на плечі найбільшу й піти з нею на прогулянку.

— Мабуть, ні, — заперечив Френк. — Подивись он хоча б на ту чорну. Вона важить добрих триста фунтів.

— Закладешся зі мною? — спитав Генрі.

— На скільки?

— Ставлю сто, — сказав Генрі, —