Читати книгу - "Королівський убивця"

— А коли закінчимо тризну, готуватимемося до відомсти за них! Ті, що забрали наших людей, пізнають наш гнів!

Вона повільно опустила вістря, ховаючи меч у піхвах. Тоді її очі знову звернулися до нас:

— А тепер їдьмо, мій народе!

Мені мурашки пішли по тілу. Чоловіки й жінки довкола мене сідали на коней, загін формувався і вирушав. Біля візка Кеттрікен бездоганно вчасно з’явився Барріч, ведучи Легконогу, що вже була осідлана й чекала на свою вершницю. Я задумався, звідки він узяв чорно-червону упряж, барви туги й помсти. Чи вона так наказала, чи він просто знав? Кеттрікен ступила крок униз, просто на кінську спину, сіла в сідло, а Легконога стояла нерухомо, попри нову збрую. Королева здійняла вгору меч. Загін рушив за нею.

— Зупини її! — засичав позаду мене Регал, а я обернувся й побачив, що вони з Веріті стояли в мене за спиною, цілковито непомічені натовпом.

— Ні! — посмів я крикнути вголос. — Невже ви не відчуваєте? Не псуйте цього. Вона повернула їм втрачене. Я не знаю, що це, але цього нам довго й болісно бракувало.

— Це гордість, — сказав Веріті, а його глибокий голос гримів. — Те, чого нам усім бракувало, а передусім мені. Це їде королева, — продовжив він із ноткою здивування. Чи була це ще й тінь заздрості?

Він повільно повернувся й рушив у бік Твердині. За нами наростав гамір, це люди поспішали виконати те, що вона їм наказала. Я йшов слідом за Веріті, майже приголомшений тим, свідком чого став. Регал проштовхнувся повз мене, щоб випередити Веріті й стати перед ним віч-на-віч. Він тремтів від обурення. Мій принц зупинився.

— Як ти міг їй це дозволити? Не маєш жодної влади над цією жінкою? Вона виставила нас на посміховисько! Хто вона така, щоб віддавати накази й відсилати збройну варту із замку? Хто вона така, щоб так зверхньо наказувати? — Голос Регала ламався від люті.

— Моя дружина, — спокійно промовив Веріті. — А твоя королева-в-очікуванні. Та, що ти її вибрав. Батько запевняв мене, що ти вибереш жінку, гідну бути королевою. Схоже, ти вибрав краще, ніж сподівався.

— Твоя дружина? Твоя погибель, телепню! Вона підриває твою владу, перерізає тобі горло уві сні! Відібрала собі їхню прихильність, творячи власне ім’я! Невже ти цього не бачиш, недоумку? Може, ти вдовольнишся тим, що гірська лисиця вкраде корону, але я — ні!

Я квапливо обернувся і схилився, щоб перешнурувати свого черевика, тож не міг бути свідком того, як принц Веріті вдарив Регала. Я почув щось схоже на ляпас і короткий крик злості. Коли я підвів погляд, Веріті стояв так само непорушно, як досі, тим часом Регал схилився вперед, закривши рукою носа й рота.

— Король-в-очікуванні Веріті не потерпить образ королеви-в-очікуванні Кеттрікен. Чи навіть себе самого. Я казав, що моя пані пробудила гордість у наших солдатах. Можливо, розворушила також мою гордість. — Веріті був дещо враженим власною рішучістю.

— Король про це почує! — Регал відвів руку від обличчя, схоже, приголомшений побаченою на ній кров’ю. Підняв руку й затряс нею, показуючи Веріті. — Мій батько побачить пролиту тобою кров!

Задрижав і захлинувся кров’ю, що текла йому з носа. Трохи подався вперед і відвів убік закривавлену долоню, щоб не заплямувати одежі.

— Що? Ти збираєшся стікати кров’ю аж до полудня, коли підніметься наш батько? Якщо зумієш, прийди й покажи це й мені.

Затим до мене:

— Фітце! Не маєш кращого заняття, ніж стовбичити й витріщатися? Іди звідси. Простеж, щоб усі накази міледі було виконано належно!

Веріті обернувся і вийшов у коридор. Я поспішав виконувати наказ, забравшись заодно з поля зору Регала. Він натомість тупав і проклинав, як дитина в нападі шаленої злості. Ніхто з нас не озирнувся на нього, але я принаймні сподівався, що жодний слуга не помітив цієї пригоди.

Цей день у Твердині видався дивним і тягнувся довго. Веріті відвідав кімнати короля Шрюда, а тоді перейшов до своєї кімнати карт і там зостався. Не знаю, що робив Регал. Усі челядники виявили послух королеві Кеттрікен, працювали швидко, але майже безшумно, тихо перемовлялися між собою, готуючи одну залу для трапези, другу — для тіл. Я зауважив одну велику зміну. Тих жінок, що були найбільш віддані королеві, шанували тепер так, наче вони були тінню Кеттрікен. А ці шляхетно народжені жінки зненацька без жодних застережень прийшли до Меншої зали наглядати за приготуванням напахченої зіллям води та розкладанням рушників і полотна. Я сам допомагав носити дерево для кострища.

Було вже далеко за полудень, коли загін повернувся. Вони в’їжджали тихо, поважною вартою обступивши вози, які супроводжували. Кеттрікен їхала на чолі. Мала вигляд втомленої і змерзлої, хоча причиною цього був не холод. Я хотів підійти до неї, але не міг позбавити Барріча честі взяти коня за вуздечку та допомогти їй спішитися. Свіжа кров оббризкала її чоботи та круп Легконогої. Вона не наказувала своїм воякам робити те, чого не робила б сама. Тихим наказом Кеттрікен відіслала своїх охоронців умитися, розчесати волосся та бороди і, перевдягнувшись у чисте, повернутися до зали. Коли Барріч відвів Легконогу, Кеттрікен ненадовго зосталася сама. Смуток, що обліг її, був сірішим за будь-яке інше почуття, яке вона випромінювала будь-коли і яке я міг відчути. Була втомлена. Дуже втомлена.

Я тихо підійшов до неї.

— Якщо вам щось потрібно, міледі королево… — неголосно сказав я.

Вона не обернулася:

— Я мушу зробити це сама. Але будь поблизу на випадок, якби я тебе потребувала.

Сказала це так тихо, що, я певен, ніхто, крім мене, її не почув. Тоді рушила вперед, а люди Твердині, які її чекали, розступалися перед нею. Схиляли голови, коли вона поважно віталася з ними, називаючи на ймення. Мовчки пройшла через кухню, схвально кивнувши на приготовану їжу, тоді проминула Велику залу, знову кивнувши головою на знак схвалення всього там побаченого. У Меншій залі зупинилася, а тоді зняла веселу в’язану шапочку й шубку, відслонивши просту м’яку сорочку з пурпурового льону. Шапочку й шубку віддала пажеві, якого, здається, приголомшила ця честь. Підійшла до краю одного зі столів та взялася закасувати рукави. Усі в залі завмерли, не зводячи з неї очей. Вона зустрілася очима з нашими здивованими поглядами і просто сказала:

— Несіть наших мертвих.

Нещасні тіла принесено, від цієї процесії розривалося серце. Я не рахував, скільки їх