Читати книгу - "Станція з привидами, Барнс С.А."

І це звучить так, ніби голос доноситься з її кабінету, виноситься в коридор з відчинених дверей.

Офелія підступає ближче, пошкрябуючи руку, головним чином для того, щоб зосередитися на тому, що вона чує, замість палкого бажання пошкрябати шкіру об найближчий гострий край.

«Еш, будь ласка… не…»

Еш. Хто така Еш?

«… не можете просити мене зробити це. Не з нею тут».

Офелія чує лише половину розмови, і не може зрозуміти, хто говорить. Голос чоловічий, думає вона. Суреш? Берч приймає душ, а Ітан не прийшов сюди. Чи Сурешу вдалося отримати пряме з’єднання з кимось на Землі? Офелія не думала, що це можливо так далеко, навіть за ясної погоди, не кажучи вже про черговий шторм.

Вона скорочує дистанцію, рухаючись якомога тихіше у своїх тканинних черевиках на плоскій підошві, і визирає з-за рогу.

Висока постать стоїть біля дальньої стіни її кабінету, дивлячись у вікно, нахилене до краєвиду колишнього міста. Його дихання затьмарює дюраглас у швидко зникаючому конденсаті.

Його профіль одразу видно; це Берч. Його білий рушник накинутий на плечі, але він виглядає сухим, і все ще тримає свої складки після зберігання.

«Берч». Офелія зупиняється на порозі. “Що ти тут робиш?” Вона не бачила, як він повертався через центральний вузол, зі сторони C на A, але, чесно кажучи, вона та інші досить відволіклися на цілий нудний шматок людини - і на відео. «Я думала, ти збирався прибирати».

Він не реагує. Продовжує дивитися у вікно.

Неприємне почуття розправляє крила в Офелії, готуючись до втечі. «Берч, ти…»

«Просто дивлюся», — каже він, говорячи поверх неї.

«Дивишся на що?» Передбачуваний страх згортається в її животі.

Берч ​​відвертається від вікна, здається, з фізичним зусиллям. Його очі розфокусовані й дуже червоні. Він знову чеше свою ліву руку.

Вона відкриває рота, щоб знову запитати.

“Шукав вас. Моя голова.” Він швидко моргає, потім підносить руку до скроні. «Це боляче. Ви можете мені щось дати?» Тепер його слова лунають швидше, наче він прокидається.

«Ох, так. Так, звісно.” Вона повертається, щоб знайти аптечку. Це на столі, де вона залишила його вчора ввечері.

Потім вона зупиняється, печіння в її руці створює відчуття руху під шкірою.

Вона знову стикається з ним. «Берч, можна перевірити твою руку?»

Він кліпає на неї очима, дивлячись убік, ніби намагаючись витлумачити її слова.

«Берч, можна мені…» — знову починає вона.

«Ні, там все добре», — каже він. «Тільки моя голова».

«Мені справді хотілося б переконатися», — каже вона. «Якщо ви можете просто засукати рукав, обіцяю, я швидко».

«Мені б багато чого хотілося. А саме, не працювати з дитиною Кривавого Бледсо». Під кінець його голос посилюється.

Вона здригається й автоматично дивиться на двері, щоб побачити, хто міг їх підслухати.

«Але ми не завжди отримуємо те, чого хочемо», — каже Берч, щирячи на неї зуби в насмішкуватій посмішці.

Дивно, але здається, що його ясна більше не кровоточать, але вони виглядають… дивно темними. Маленькі темні насінини, здається, проросли в проміжках між його зубами. Що за..?

«Лікарю», — натискає він. «Якщо ви не хочете, щоб я висловив свій біль іншим способом».

Загроза, хоч і м’яка, робить свою справу, пронизуючи її хвилею холодної паніки.

«Гаразд». Вона прямує до аптечки. Повернувшись спиною, Офелія відчуває себе безпечніше, щоб поставити наступне запитання. «З ким ви розмовляли, коли я щойно зайшла?»

Він шумить, бурчить від здивування. «Я ні з ким не розмовляв».

Вона зосереджується на тому, щоб завантажити знеболювальне в гіпошприц. «Хто такий Еш?»

Відповідь Берча миттєва, різкий вдих, наче вона простягнула руку й дала йому ляпаса. «Ви думаєте, це смішно?» Він трьома кроками перетинає блок, щоб схопити її за руку й смикнути її обличчям до себе. «Що з вами, до біса?» Він трясе Офелію, і від цього у неї в голові стукають зуби.

Спочатку вона надто приголомшена, щоб відреагувати — як завжди, — але щипок його надто міцної хватки нарешті зникає. «Відпусти мене. Зараз».

Його обличчя кривиться в глузливій посмішці, він відступає, піднявши руки вгору, насмішкувато здаючись. «Ти згадуєш Еша, а я поганий хлопець?»

«Я не виховувала його», — відповіла вона. «Я чула, як ви сказали ім’я. Я навіть не знаю хто це! Ви говорили і…

«Тут нікого немає», — каже він, широко розкидаючи руку, щоб вказати місце. «З ким би я розмовляв?»

«Я бачила…» Офелія зупиняється. Чи справді вона бачила, як він говорить? Вона подумки відтворює сцену: Берч ​​біля вікна дивиться назовні. Туман від дихання на склі. Але чи рухається його рот?

Ні. Відповідь - ні.

Вона чула його голос у передпокої, але не була в кімнаті. Вона не бачила, щоб він розмовляв.

Страх витає в її грудях, і відчуття падіння, стоячи на місці, повертається. Вона була настільки впевнена, що чула це, справді чула, а не уявляла в своїй голові. Як би вона взагалі знала, що уявляти, якби це було лише в її розумі?

І тоді приходить розуміння: Берч ​​і Еш. Береза і ясен. Обидві назви з природи, у традиціях Голіафа.

Офелія стискає очі. Брат було б хорошим припущенням, хоча у файлі Берча він вказаний як єдина дитина зі станції Альтерра. І виходячи з його реакції, ймовірно, що це є — або був — брат, який загинув від руки її батька.

Це означає, що Офелія, яка колись вивчала все, що могла знайти про свого батька, щоб хоча б не стати ним, точно знала би ім’я Еш.

Берч ​​огидно шумить, і вона відкриває очі.

«Забудьте про ліки. Я думаю, що мені краще нічого не брати від вас». Він проштовхується повз неї, не чекаючи відповіді.

«Але…» Вона починає слідувати за ним, але задумується через кілька кроків. Що саме вона збирається сказати? Що тільки один із нас правий, і зараз я не впевнена, хто?

Тремтячи руками, вона повертає знеболювальне в аптечку й тягнеться до медсканера. Вона збирається провести всі тести, які тільки придумає, на собі, на своїй руці, і з’ясувати, що відбувається. Якщо це ERS — точніше, якщо вона виключила все інше, оскільки остаточного тесту на синдром немає, — вона розповість Северину вранці. Бажано до того, як Берч почне говорити.

Кров швидко остигає на текстурованому металевому настилі станції.

Вона стає липкою, густою, втрачаючи свою червону силу життя. Темні калюжі втраченого потенціалу, що збираються навколо зруйнованих черепів і невидючих очей.

Але це необхідне зло, щоб боротися з більшим злом. І в даний момент це ще й корисно.

Попереду на підлозі танцюють ідеальні маленькі сліди з високими дугами, окреслені висихаючим червоним контуром. Цей другий палець довший за перший, стирчить над рештою, пляма крові, щоб розрізнити. «Роялті», — сказала якось її мати, сміючись. «Це означає, що ми походимо від