Читати книгу - "Ресторан на краю Всесвіту"

Важко повірити, але все-таки виходить!

– Ось ще! – Артур став гарячково один за одним добувати камінці.

– Я, К, Щ, О, – вслух називав літери Форд, – П, О, М, Н, О, Ж, И, Т, И... що отримаємо, якщо помножити... Ш, І, С, Т, Ь... шість... Н, А... на... шість на... Що отримаємо, якщо помножити шість на... Д, Е, В, Я, Т, Ь... шість на дев’ять... – він замовк. – Ну ж бо, далі.

– Це все, – відповів Артур, – це все, що було.

Він був у замішанні.

Він знову заглянув до зав’язаного вузлика, але там більше не залишилося літер.

– Хочеш сказати, що це й усе? – запитав Форд.

– Виглядає на те.

– Шість на дев’ять. Сорок два.

– Авжеж. Це все, що було.

РОЗДІЛ 34

Сонце вийшло з-за хмар і усміхнулося до них. Заспівала пташка. Теплий вітрець подув між деревами і захитав голівками квітів, розносячи їхні пахощі, над головами продзижчала комаха. Вона летіла робити те, що зазвичай роблять комахи пополудні. Між деревами почулися голоси, а через кілька секунд з гущавини вийшли дві дівчини, які зупинилися як укопані, помітивши Форда Префекта і Артура Дента, які, здавалося, качаються по землі від болю, але насправді корчилися від беззвучного сміху.

– Ні, не йдіть, зачекайте, – Фордові вдалося промовити між приступами сміху. – Зараз ми будемо до ваших послуг.

– Що сталося? – запитала одна з дівчат.

Вона була вища і стрункіша, ніж її приятелька. На планеті Голгафрінчам вона була молодшим працівником відділу кадрів, але їй не дуже подобалася ця робота.

Форд взяв себе в руки.

– Вибачте, – сказав він, – і привіт. Ми тут з товаришем розмірковували про сенс життя. Досить-таки легковажна справа.

– А, це ви, – впізнала його дівчина, – сьогодні пополудні ви таку виставу влаштували. Спочатку було навіть весело, але потім ви трохи переперчили.

– Справді? Зрештою, так усе й було.

– І чому так повелися? – запитала друга дівчина. Вона була нижчого зросту з кругленьким личком. На планеті Голгафрінчам вона працювала керівником художнього відділу у невеликій рекламній компанії. Хоча тут доводилося миритися з нестатками, але щовечора вона дуже міцно засинала з почуттям вдячності за те, що, прокинувшись уранці, вона може зіткнутися з чим завгодно, але тільки не ще з однією сотнею обридлих фотографій з тюбиками зубної пасти на них.

– Чому? А просто так. Можете мені повірити, – весело відповів Форд Префект. – Приєднуйтеся до нас. Мене звати Форд, а це – Артур. Ми якраз збиралися побайдикувати, але це може зачекати. Дівчата запитально подивилися на них.

– Мене звати Агда, – сказала висока дівчина, – а її – Мелла.

– Привіт, Агда, привіт, Мелла, – сказав Форд.

– А ти ніколи не розмовляєш? – запитала Артура Мелла.

– Чому ж ні, – усміхнувся Артур, – але не так багато, як Форд.

– Це добре.

Вони трохи помовчали.

– А що ти мав на увазі, – запитала Агда, – коли говорив щось про два мільйони років? Я ніяк не могла второпати, про що ти говориш.

– А, це? – сказав Форд. – То просто дурниця.

– Йдеться тільки про те, що ця планета буде знищена для будівництва гіперпросторової магістралі, – стенувши плечима, сказав Артур. – Але до цього ще два мільйони років, та й, зрештою, що можна вимагати від вогонів.

– Хто такі вогони? – запитала Мелла.

– Та ти їх все одно не знаєш.

– Звідкіля ви це взяли?

– Та не беріть у голову. Це щось схоже на сновидіння з минулого або з майбутнього, – Артур усміхнувся і відвернувся.

– А вам не здається дивним, що ви постійно говорите про якісь безглузді речі? – запитала Агда.

– Послухайте, вам краще забути про це, – сказав Форд, – забути про все. Усе це дурниці. Погляньте навколо, який чудовий день. Втішайтеся ним. Насолоджуйтесь сонцем, зеленню пагорбів, річкою у долині, багряними лісами.

– Навіть якщо це тільки сон, – сказала Мелла, – то жахливо знищувати планету, щоб побудувати якусь там магістраль.

– О, мені траплялося чути ще страшніші історії, – Сказав Форд. – Я читав про одну планету у сьомому вимірі, яку використовували як кульку для гри на більярді у міжгалактичному барі. Її загнали в чорну діру. Загинуло десять мільярдів людей.

– Це ж божевілля, – вигукнула Мелла.

– Так, до того ж це принесло гравцеві тільки тридцять очок.

Агда і Мелла перезирнулися.

– Слухайте, – сказала Агда, – сьогодні увечері після засідання комітету буде вечірка. Можете піти з нами, якщо ви не проти.

– Гаразд, – відповів Форд.

– Із задоволенням, – докинув Артур.

Через кілька годин Артур і Мелла сиділи поруч і спостерігали, як над темно-золотими верхівками дерев піднімається місяць.

– Оця історія про знищення планети... – почала Мелла.

– Так, через два мільйони років.

– Ти говорив так, наче ти й справді думаєш, що це правда.

– Так. Я справді думаю, що це так. Бо я був на місці подій.

Вона похитала головою у замішанні.

– Ти дуже дивний, – сказала вона.

– Ні, я звичайнісінький, – відповів Артур. – Просто зі мною сталися дуже дивні пригоди. Можна сказати, що цей світ настільки дивний для мене, що я сам собі видаюся чужинцем у ньому.

– А інша планета, про яку розповідав твій товариш, та, яку закинули у чорну діру?

– А, про неї я нічого не знаю. Нагадує оповідання, вичитане з книжки. Звучить, наче історія з книжки.

– З якої книжки?

Артур подумав.

– “Путівник по Галактиці для космотуристів”, – зрештою сказав він.

– А що це за книжка?

– Це книжка, яку я сьогодні ввечері викинув у річку. Не думаю, що вона мені ще колись знадобиться, – відказав Артур Дент.

***