Читати книгу - "Гра янгола"

Дівчина взяла одну з книжок і поставила її на пюпітр розгорнутою посередині. Я прочитав один короткий абзац, вибравши його навмання, і, здавалося, повернувся далеко назад у той час, у якому все було так само простим, як і неминучим.

«“Поезію пишуть сльозами, роман – кров’ю, а історію – невидимою водою”, – сказав кардинал, змазуючи отрутою лезо кинджала у світлі канделябра».

Ретельно опрацьована наївність цих рядків видушила з мене усмішку й повернула підозру, яка ніколи не переставала мене непокоїти: можливо, було б краще для всіх і краще для мене, якби Іґнатіус Б. Самсон ніколи не накладав на себе руки, а Давид Мартін просто зайняв його місце.

8

Уже споночіло, коли я вийшов на вулицю. Спека та вологість спонукали моїх численних сусідів по кварталу повиносити крісла на вулицю в пошуках свіжого вітру, який не прилітав. Я обминув імпровізовані групи людей, що збиралися перед під’їздами будинків, і попрямував до Французького вокзалу, де завжди можна було знайти дві-три машини таксі, що чекали там пасажирів. Я взяв перше з тих, які стояли в черзі. Нам знадобилося двадцять хвилин, щоб перетнути місто й піднятися схилом гори, над яким нависав фантастичний парк архітектора Ґауді. Освітлені вікна будинку Кореллі було видно здалеку.

– А я й не знав, що там хтось живе, – зауважив водій.

Заплативши йому за проїзд із чайовими включно, я не став гаяти жодної секунди й поквапився на місце домовленої зустрічі. Я зачекав якусь мить, перш ніж подзвонити у двері, утішаючись дивною тишею, що панувала в цьому місці. Жоден листочок не ворушився в лісі, який накривав пагорб за моїми плечима. Небо, усіяне зірками, що виглядали між клаптями хмар, простягалося в усіх напрямках. Я міг чути шум свого дихання, шелестіння одягу, що терся об мене, коли я йшов, тупіт своїх кроків, що наближалися до дверей. Я подзвонив і став чекати.

Двері відчинилися майже відразу. Чоловік з опущеним поглядом і опущеними плечима, побачивши мене, кивнув головою й знаком запросив увійти. Одяг давав підстави припустити, що цей чоловік виконував обов’язки мажордома або слуги. Він не промовив жодного слова. Я пішов за ним коридором між фотографіями, і він привів мене до великої вітальні, з якої можна було дивитися на місто вдалині. Попрощавшись зі мною легким поклоном, він залишив мене там самого й пішов геть із тією самою повільністю, з якою мене сюди привів. Я підійшов до вікон і став дивитися між фіранками, убиваючи час у чеканні Кореллі. Минуло кілька хвилин, перш ніж я помітив, що хтось дивиться на мене з кутка зали. Він сидів цілком нерухомий у кріслі між сутінню й світлом від світильника, у якому ледве було видно ноги й руки, що спиралися на підлокітники крісла. Я впізнав його з блиску очей, які ніколи не моргали, та з віддзеркалення світильника на брошці у формі янгола, яку він завжди носив на лацкані піджака. Коли я зупинив на ньому погляд, він підвівся й підійшов до мене швидкими кроками, досить-таки швидкими, з вовчою усмішкою на устах, від якої в мене мороз пішов поза шкірою.

– Доброго вечора, Мартін.

Я кивнув головою, намагаючись відповісти йому усмішкою на усмішку.

– Я знову налякав вас, – сказав він. – Пробачте мені. Хочете чогось випити чи підемо вечеряти без преамбул?

– Правду кажучи, апетиту в мене нема.

– Через спеку, мабуть. Якщо ви не проти, ми можемо вийти в сад і поговорити там.

Мовчазний мажордом знову з’явився на сцені й відчинив двері, що виходили в сад, де стежка, освітлена свічками, поставленими у філіжанки для кави, вела до стола з білого металу, біля якого стояли одне навпроти одного два крісла. Вогники свічок горіли прямо, анітрохи не коливаючись. Місяць відкидав на землю слабке синювате світло. Я сів у крісло, і Кореллі зробив те саме, а тим часом мажордом налив нам у келихи якоїсь рідини, яка здалася мені вином і якої я не мав наміру пригублювати. У світлі того місяця на три чверті Кореллі здався мені молодшим, а риси його обличчя – гострішими. Він дивився на мене з напруженням, у якому було щось хиже.

– Вас щось турбує, Мартін.

– Сподіваюся, ви чули про пожежу.

– Кінець прикрий, а проте в поетичному розумінні цілком справедливий.

– Вам здається справедливим, що двоє людей помирають у такий спосіб?

– А якби вони померли не такою жорстокою смертю, ви вважали б її більш прийнятною? Справедливість – це афектація перспективи, а не універсальна цінність. Я не хочу вдавати жах, якого не відчуваю, і сподіваюся, ви також, хоч би скільки ви прикидалися… Але якщо вам так хочеться, я можу оголосити хвилину мовчання.

– У цьому немає потреби.

– Звісно, немає. Вона необхідна лише в тому випадку, коли людина не має чого сказати. Мовчання допомагає навіть дурням на хвилину відчути себе мудрецями. Вас іще щось турбує, Мартін?

– Схоже, поліція підозрює, що я маю стосунок до того, що сталося. Вони розпитували мене про вас.

Кореллі безтурботно кивнув головою.

– Поліція повинна виконувати свою роботу, а ми – свою. Вам не здається, що цю тему можна вважати вичерпаною? – Я не дуже впевнено кивнув головою. Кореллі усміхнувся. – Кілька хвилин тому, поки вас чекав, я дійшов висновку, що ми з вами так і не закінчили одну коротку риторичну розмову. Чим скоріше ми її закінчимо, тим раніше перейдемо до суті, – сказав він. – Мені насамперед хотілося б запитати, що таке для вас віра.

Я замислився на кілька секунд.

– Я ніколи не був особою релігійною. Я радше сумніваюся, аніж вірю чи не вірю. Сумнів – моя віра.

– Дуже обачливо й дуже по-буржуазному. Але вибиваючи м’ячі за межі поля, гру не виграєш. Чому, на вашу думку, вірування з’являються й зникають упродовж історії?

– Я не знаю. Гадаю, до цього спричиняються чинники соціальні, економічні або політичні. Не ставте таких запитань тому, хто вже в десять років перестав ходити до школи. Історія – це не моя сильна сторона.

– Історія – помийна яма біології, Мартін.

– Мабуть, у той день, коли про це розповідали на уроках, мене не було в класі.

– Про це розповідають не на уроках, Мартін. Про це розповідають наш раціональний розум і спостереження за реальністю. Цю науку ніхто не хоче вивчати, а проте саме її ми повинні найліпше засвоїти, щоб навчитися добре виконувати свою роботу. Будь-яка справа зазнає краху через неспроможність розв’язати ту або ту просту проблему, яку годі обминути.

– Ми говоримо про релігію чи економіку?

– Обирайте самі, як це назвати.

– Якщо