Читати книгу - "Книга кладовища"

Там я прочитав чудові книжки дотепних і надзвичайних авторів. Нині багато з них забуті чи вийшли з моди, наприклад, Джей Пі Мартін, Маргарет Сторі, Ніколас Стюарт Ґрей. Я читав авторів вікторіанської й едвардіанської епох. Я знайшов книжки, які б і зараз із задоволенням перечитав, і проковтнув ті, які нині не зміг би читати, — «Альфред Гічкок і три нишпорки», наприклад. Тоді я просто хотів читати і не перебирав книжками: хороші, погані, — я ділив їх лише на ті, які промовляли до моєї душі чи просто подобалися. Мені було байдуже, як написано ці історії. Для мене не було поганих історій, всі вони були нові й дивовижні. Я просто просиджував там усі канікули і коли закінчив дитячу категорію, перечитав усі тамтешні книжки, то вийшов у небезпечний неосяжний простір дорослої літератури.

Бібліотекарів тішив мій запал. Вони підшуковували мені книжки. Навчили мене користуватися міжбібліотечним абонементом і замовляли мені літературу з усієї південної Британії. Зітхали, але безжально виписували мені штрафи за затримані книжки, бо коли починався шкільний рік, я ніколи не вкладався в терміни.

Мушу зізнатися, що бібліотекарі наказували мені нікому не розповідати цю історію і ніколи не вдавати з себе дику дитину, виховану в бібліотеці терплячими бібліотекарями. Вони побоювалися, щоб люди не сприйняли мою історію як привід використовувати бібліотеки замість дитсадків.

З

Отже. «Книгу кладовища» я почав писати у грудні 2005-го, писав її весь 2006-й, 2007-й і закінчив у лютому 2008-го.

І ось січень 2009-го, я в готелі в Санта-Моніці. Там я рекламував фільм, який зняли за моєю книжкою «Кораліна». Позаду були два довгі дні спілкування з журналістами, і я тішився, що все закінчилося. Опівночі я заліз у ванну з піною і розгорнув «Нью-Йоркер». Поговорив з товаришем з іншого часового поясу. Дочитав «Нью-Йоркер». Була третя ранку. Я поставив будильник на одинадцяту, повісив на двері табличку «Не турбувати». Поринаючи в сон, вирішив, що наступні два дні буду лише спати й писати.

За дві години задзвонив телефон. Власне, виявилося, що дзвонить він уже досить довго. На межі яви і сну я зрозумів, що він припиняє дзвонити і знов починає вже не вперше, а це означало, що мені хочуть повідомити щось важливе. Або готель горить, або хтось помер. Я взяв слухавку. Телефонувала моя асистентка Лорейн, яка ночувала в мене вдома і гляділа хворого собаку.

«Твій агент Меррілі дзвонила, їй здається, хтось тебе шукає». Я повідомив їй, котра година (а саме — п'ята година ранку, чорт забирай, чи вона з глузду з'їхала, тут дехто намагається поспати, якщо вона не в курсі). Вона відповіла, що в курсі, котра година в Лос-Анджелесі, а Меррілі, мій книжковий агент і найрозумніша жінка, яку я знаю, впевнена, що справа дуже важлива.

Я встав з ліжка. Перевірив голосову пошту. Ні, ніхто не намагався зі мною зв'язатися. Передзвонив Лорейн і сказав, що це якась маячня. «Все правильно, — відповіла вона, — дзвонили сюди. І зараз дзвонять. Я даю твій мобільний номер».

Я все ще не мав поняття зеленого, що відбувається і хто кого шукає. Була за чверть шоста ранку. Але принаймні ніхто не помер — у цьому я вже був упевнений. Задзвонив мій мобільний. «Вітаю. Це Роуз Тревіньо. Я голова комітету Ньюбері, що належить до Американської асоціації бібліотек…» О, сонно подумав я. Ньюбері. Точно. Круто. Мабуть, я потрапив до номінантів. Гарно було б. «І ми з журі хочемо вам повідомити, що ваша книжка…»

«КНИГА КЛАДОВИЩА!», — вигукнули чотирнадцять бадьорих голосів, і тоді я подумав, що, може, ще не прокинувся, але ж номінантам, либонь, не телефонують так радісно…

«…щойно виграла…»

«МЕДАЛЬ НЬЮБЕРІ!» — хором закінчили вони. Щасливим таким хором. Я обвів поглядом кімнату готелю, щоб переконатися, що мені це точно не ввижається уві сні. Ні, все виглядало цілком справжнім.

Ти зараз на зв'язку зі щонайменше п'ятнадцятьма вчителями і бібліотекарями, чудовими, розумними, прекрасними людьми, подумав я. Тільки не сварися, як того дня, коли отримав «Г'юґо». Це було дуже розумним рішенням, бо на язиці збиралася така велика, потужна, кількаповерхова лайка. Ну, вона ж саме для таких випадків. Якщо пам'ять мені не зраджує, я відповів: «Ви впевнені, що сьогодні понеділок?» А потім затинався чимось на кшталт «дякуюдякуюдякуюдякуюцевартувалотогощобпрокинутися».

А потім світ збожеволів. Задовго до того, як продзвенів приліжковий будильник, я вже мчав в аеропорт і одному за другим давав інтерв'ю журналістам. «Як воно, виграти Ньюбері?», — питали мене вони. «Чудово», — відповідав я. І це справді було чудово.

У дитинстві мені дуже подобалася «Зморшка в часі», навіть попри те, що в паффінівському виданні було неправильне перше речення, але цей твір здобув Медаль Ньюбері, і це було важливо для мене, хоч я й був англійцем.

А потім мене питали, що я думаю з приводу розбіжностей між популярними книжками й переможцями нагороди, і як, на мою думку, я вписуюся між ними? Я визнав, що знаю про дискусію.

Якщо ви не в курсі, то в інтернеті якийсь час вирували суперечки про те, хто виграє медаль останнім часом, які книжки мали б дістати цю відзнаку в майбутньому й чи це взагалі нагорода дитячої чи дорослої літератури. Одному з журналістів я зізнався, що перемога «Книги кладовища» мене здивувала, бо я вважав, що такими відзнаками зазвичай виокремлюють і підтримують книжки, які потребують допомоги, а моїй «Книзі» така поміч не потрібна.

Я нерозумно став на бік популізму й запізно усвідомив, що мав на увазі зовсім інше.

Вийшло так, наче деякі люди вважають, що є розподіл на книжки, якими читачеві дозволено насолоджуватися, і такі, які йому корисні, а мені треба обрати, на чиєму я боці. Від нас усіх чекають вибору. А я в це не вірив — і досі не вірю.

Я завжди був і досі стою на боці книжок, які ви любите.

4

Я пишу цю промову за два місяці до виголошення. Майже місяць тому помер мій батько. Несподівано помер. Він був здоровим, щасливим, у ліпшій фізичній формі, ніж я, а його серце без попередження не витримало. Тому, мовчазний і зболілий, я перетнув Атлантичний океан, сказав останні слова, почув від родичів, яких не бачив роками, який я схожий на