Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Тому не можна заперечувати, що все це могло відбутися зі згоди Константинопольського патріарха, а отже, й османського султана.

Як же ставилася до цих подій польська влада?

Звичайно, — негативно, скоріше — навіть вороже. Як зазначає український історик — доктор історичних наук Петро Сас, «…повідомлення документального характеру про П. Сагайдачного збереглися лише з 1615 року. Йдеться про лист 4 березня 1615 р. Лукаша Сапєги… до свого брата — литовського канцлера Льва Сапєги, у якому мова про вчинений татарами 11 лютого напад на Київщину,.. (де він скаржиться. — В.Б.) на «якогось козацького полковника Сагайдачного, який мав до трьох тисяч козаків» [227, с. 151].

Тому не будемо оповідати про взаємовідносини поляків з українськими козаками до 1616 року. Ми говоритимемо переважно про часи гетьмана Сагайдачного та його добу.

«Вірогідніше, на початку 1617 р. (українські козаки скинули Петра Конашевича-Сагайдачного. — В.Б.)… з гетьманства… Після Сагайдачного гетьманом Війська Запорозького став Дмитро Богданович Барабаш» [227, с. 156].

Слід зазначити: ще з тих пір серед запорозьких козаків були два табори: пропольський та промосковський, а отже — антимосковський та антипольський. На мою думку, гетьман Сагайдачний був переконливим антимосковським політиком, але, одночасно, жорстко обстоював інтереси українців перед польською владою.

Не дивно, що будучи гетьманом, він дав згоду підтримати польського королевича Владислава у його претензії на московський престол, тим більше, що цього бажала так звана «московська семибоярщина» на чолі з Федором Микитовичем Романовим.

Тому не дивно, що «Козаки розпочали бойові дії на московських землях вочевидь не з власної ініціативи, а зі спонукання польського уряду. У цей час королевич Владислав мав намір здобути корону московського царя, яку йому пообіцяли московські бояри ще 1610 року. Аби підкріпити це бажання королевича силою, на великому сеймі 1616 р. ухвалили набрати 10-тисячну армію, з якою Владислав мав вирушити до Москви. На сеймі вирішено було… залучити… (запорозьких козаків. — В.Б.) до московського походу королевича… Уже в січні 1617 р. запорозькі козаки захопили Оскол і спробували взяти штурмом Воронеж. Однак невдовзі царським силам вдалося витіснити козаків з московської території. Тих, кого захоплювали у полон, вішали та садовили на палі» [227, с. 156].

Скоріше за все, Петра Сагайдачного за ці невдачі промосковська партія, з мовчазної згоди пропольської, й усунула від влади. Саме того часу до України прибув Єрусалимський патріарх Феофан. І, звичайно, як високого рівня державець, Петро Конашевич-Сагайдачний зумів домовитися з тим, аби патріарх висвятив для запорожців та усього українського народу незалежного патріарха, декілька єпископів і багато простих священиків. Аби збільшити київське православне населення, усе запорозьке військо напередодні висвячення Київського митрополита вступило до православного Київського братства. Тобто, така кількість православного населення на законних підставах мала мати своїх священиків, єпископів та митрополита.

Патріарх Феофан прибув із Молдови до України-Русі на початку весни 1617 року.

«Наприкінці літа з’їзд шляхти, міщан і козацької старшини у Києво-Печерському монастирі звернувся до патріарха Феофана із проханням висвятити православних ієрархів і тим відновити Київську православну митрополію. Нарешті в одну із жовтневих ночей у Братській церкві на Подолі у Києві, при закритих вікнах Феофан висвяти Йова Борецького на митрополита Київського, Мелетія Смотрицького — на архієпископа Полоцького, Ісайю Копинського — на єпископа Перемишльського.

За кілька днів… Феофан висвятив у Трахтемирові архімандрита Військового монастиря Єзекіїла Курцевича на єпископа Волинсько-Берестейського. Пізніше у Білій Церкві патріарх висвятив Ісаакія Борисковича на єпископа Луцького, а… на Брацлавщині — Паїсія Іполитовича на єпископа Холмського» [229, с. 104].

Звичайно, послідовність висвячення могла бути іншою. Тим більше, що Єрусалимський патріарх не міг повертатися з Москви через землі Брацлавщини, яку на ті часи рясно обсідали поляки. Навіть здоровий глузд мав це підказати Єрусалимському патріархові. Тим більше, що польський король Сигізмунд III висвячення не визнав. Послухаємо: «Король Сигізмунд III не визнав поставлених ієрархів і на прохання Київського уніатського митрополита Йосифа Рутського розіслав універсали з наказом заарештувати Борецького та Смотрицького як турецьких шпигунів. Проте Смотрицького захищали білоруські миряни, а Борецького — запорожці… (Тільки) 1632 року сейм визнав Київську православну митрополію, а 14 березня 1633 р. новий король Владислав IV затвердив це рішення» [229, с. 104].

Це було зроблено вимушено — розпочалася нова війна з Московією, й українських козаків черговий раз задобрювали…

А як же реагував польський король (батько Владислава IV) Сигізмунд III на події 1617 року? Цілком передбачувано. Ми вже писали, що він оголосив митрополита Борецького та архієпископа Смотрицького турецькими шпигунами. Зрозуміло, що Єрусалимський патріарх діяв з дозволу турецького султана.

Але те висвячення відповідало вимогам та інтересам українського народу, який вперто не корився окатоличенню. В такому випадку слід говорити не про «турецький шпіонаж», а про «польське окатоличення».

Крім цих указів, польський король видав кілька універсалів, примушуючи польських магнатів провести із запорозькими козаками так звану «урядову комісію». Ця «урядова комісія» мала завданням не лише заборонити запорожцям морські походи проти турків, а й фактично ліквідувати козаків як соціальний стан» [227, с. 156].

Так з’явилася так звана Вільшанська угода 1617 року. Козаки, звичайно, угоду не підтримали і тут же переобрали Дмитра Барабаша. Гетьманом знову став Петро Конашевич-Сагайдачний. Це сталося між 28 і 31 жовтня 1617 року.

Коронний гетьман С. Жолкевський, що очолював польську делегацію, на сеймі 1618 року вихвалявся своїми заслугами, які полягали насправді в доведенні козакам рішення польського короля і католицької церкви. Бо «комісари фактично не змогли ані кардинально скоротити козаків, ані поставити їх під ефективний урядовий контроль». Тому польський «сейм відмовився схвалити Вільшанську угоду 1617 р(оку)».

Ще з квітня 1617 року польський королевич Владислав перебував у поході на Москву. І хоча за часів «гетьмана Д. Барабаша польсько-запорозькі переговори щодо участі козацьких сил у московській кампанії королевича Владислава не дали позитивного результату, їх було продовжено з приходом до влади у Війську Запорозькому П. Сагайдачного. Зокрема, у березні 1618 р. дванадцять запорозьких сотників зустрілися у Вязьмі з королевичем Владиславом, пообіцявши йому привести 20-тисячне військо. Підготовку до московського походу запорожці обговорювали на двох загальних радах, що відбулися у червні 1618 р. На них порушували також питання політичного характеру. Зокрема, козаки вимагали від центрального уряду (Речі Посполитої. — В.Б.) припинити утиски православних…» [227, с. 159].

Автор звертає особливу увагу на останню вимогу. Про таку вимогу у Вільшанській угоді не йшлося. Щось же це значить. Звичайно, Єрусалимський патріарх Феофан тут же, в супроводі 5-тисячного загону козаків був відправлений до Москви, аби з’ясувати всі обставини. І в нашому історичному поданні абсолютно немає значення, чи мав він таке завдання попередньо, чи це