Читати книгу - "Скрут"

сюди, слугували, очевидно, за почет третьому; а третій виявився лисим, ніби коліно, й від голови до ніг причепуреним у тонкий шовк. Ігар зроду не бачив такого несмаку, такого багатства на показ; золотих прикрас у лисого не було хіба що на сідницях — та й то лише тому, що інакше, сідаючи, він напоровся б на шпильку. Його увагу привернуло небачене вбрання, тому Ігар не відразу глянув лисому в обличчя; коли ж підняв нарешті погляд, то зустрівся з трішки п’яними, розумними, дуже здивованими очима:

— Отакої!

Лисий дивився на Ігара так, начебто він був шестиногим телям, виставленим на огляд; із деяким занепокоєнням Ігар помітив раптом на правому вусі в лисого родиму пляму — чорну, вкриту ріденькими грубими волосинками. Вона займала на додачу й частину щоки.

— Оце та-ак, — протяг Чорновухий, оглядаючись на почет. — Буває ж… Якби Ферті не прирізали вчора в шинку… А як схожий!

Перший з почту нахилився нижче, тицьнув у Ігара пальцем, радісно зареготав:

— Точно! У темряві поплутав би! Вирішив би, що сидить небіжчик! Ось хто ж його тільки сюди притяг?!

Ігарові стало незатишно. Не відриваючись від стіни, він підвівся.

— Тебе як звуть? — поцікавився Чорновухий. На вилиці в нього теж колись було витатуйовано трикутник — тепер він розплився, напівстерся і був ретельно запудрений. Згори бракувало двох зубів, їхнє місце займали великі, не знати як закріплені перлини; великі сірі очі вивчали Ігара, і в погляді не було злості, але було щось таке, від чого Ігарів живіт сам по собі втягся:

— Ігар я…

Він зрозумів раптом, з яким виразом вивчає його Чорновухий. Зрозумів і щільніше втиснувся в стіну. Святий Птаху, а оце зовсім кепсько. Зовсім кепсько — і отак, зненацька, на рівному місці…

— Не бійся, — м’яко сказав піратський капітан. — Дружок у нас був, Ферті… Здорово на тебе схожий. Шкода мені його; от на тебе дивлюся, згадую…

Очі в нього раптом ласкаво примружилися:

— Гарний був хлопець… Веселий. Ти, бачу, теж веселий — тільки засумував чогось… — і рука його, суцільно унизана перснями, по-дружньому лягла Ігарові на талію. — Ходімо?

Ігар розгублено посміхнувся. Невпевнено кивнув — і відразу болісно поморщився, почав запекло чухатися, задираючи на собі сорочку:

— Ай… Зараз тільки… ага…

Він дер і дер нігтями власний живіт, і на обличчі в нього застиг вираз лютого блаженства:

— Ох… зараза… о-ох…

Чорновухий забрав руку.

Ще якийсь час Ігар відчував на собі підозріливий погляд із відтінком жалощів; невідомо, чим би все скінчилось, але цієї самої миті розчинилися двері навпроти, і вже знайома Ігарові баба поманила всю трійцю:

— Готове, добродії… Усе готове, пане мій, — Чорновухому вона вклонилася окремо. — Уже ж не пожалкуєте, це лілея, а не хлопець. Точнісінько лілея… Прошу сюди…

Не оглядаючись на Ігара, Чорновухий рушив назустріч обіцяній насолоді; почет потюпав слідом, Ігар видихнув крізь стиснуті зуби. До крові подряпана шкіра пекла нестерпно.

Баба повернулася за кілька хвилин; із нею була дівчинка рочків семи, серйозна, зі стрічечкою в довгому густому волоссі.

— Знайшли тобі, — баба багатозначно посміхнулася. — Ось, — вона кивнула на дівчинку, — проведе тебе. Монетку їй даси потім… Іди.

Корабельний ланцюг, пришитий до пелени бабиної спідниці, глухо дзвякнув, коли доторкнувся до одвірка.

Над цими дверима палко стогнала мушля; слідом за дівчинкою Ігар зійшов гвинтовими сходами, дочекався, поки проводирка пошепки перемовилася з кимось у темному коридорі, пройшов задушливою кімнатою, де із круглої діжки з водою стирчали дві скуйовджені голови, довгим гвинтоподібним переходом із віконцями в стелі, ще одним коридором — і зупинився перед зачиненими дверима.

Дівчинка простягла долоньку:

— Плати.

— А де вона? — напружено запитав Ігар.

Дівчинка кивнула на двері:

— Там вона… Плати.

Ігар мить вагався; по тому глянув на серйозне, змучене личко й поклав на долоню монетку:

— Дякую… Що привела…

Не мовлячи й слова, дівчинка зникла в кінці коридору.

Ігар постояв, намагаючись виловити у себе всередині бодай якесь почуття до Тіар; почуття плуталися. Заважала, манячіла перед очима десятирічна дівчинка на порозі сільського будинку; Ігар плюнув нарешті й вигнав всі думки разом. Постукав у двері, не отримав відповіді й увійшов.

Очі в нього давно звикли до півмороку, але тут, у кімнаті, панувала вже темрява; просто біля дверей стояла наполовину згорнута ширма, і перш ніж розгледіти щось, Ігар почув голос:

— …а краще комарина травичка. Жаб’яче вушко теж непогано, але від комариної повністю все відбиває, хоч їх і п’ятнадцять підряд, а хоч і шістнадцять… Півсклянки випити, рештою робоче місце змазати — і нічого не чуєш, хоч і цілу галеру приймай по черзі…

Говорила жінка, яка сиділа на підлозі перед єдиною в кімнаті свічкою; ще дві — одна голомоза, друга з дитячою косою на плечі — гризли один на двох рогатий медяник. Прихилені до стін, стояли згорнуті ширми; підлогу вкривав суцільний матрац. Ігар роззявив рота — свічник зображав чоловічу гордість на вершині прагнення, тому вправлена в нього свічка мала вигляд дивний і двозначний; поряд валявся забутий, надкушений кимось помідор.

Остовпілий Ігар устиг все це розгледіти за той час, поки мешканки кімнати, вбрані в однакові тісні сукенки, мовчки розглядали його; по тому нарешті голомоза повернула голову до тієї, що говорила про трави:

— Вистачає півсклянки хоча б?

Та, що з косою, гмикнула:

— А мені не треба… Ніколи так не робила. Однієї пристрасті вистачало…

Голена обвела її крижаним поглядом:

— Це тобі на п’ятьох підряд однієї пристрасті вистачить… А коли їх буде двадцятеро, як у мене вчора… тоді побіжиш. По травичку до Напилки…

— Хто з вас Тіар? — запитав Ігар, до якого одночасно зі здатністю говорити прийшли роздратування і лють.

Дівка з косою закліпала дитячими віями:

— Га? Хто?

Ігар зробив крок уперед, начебто збираючись схопити голену за комір:

— Хто з вас Тіар із ромбом на спині?!

— Палкий, — здивовано сказала голомоза.

Та, що міркувала про трави, неквапом підвелася. Повернулася до Ігара спиною; спритним звичним рухом задерла сукню, під якою, виявляється, не було нічого:

— Цей? Ромб, тобто?

Голомоза послужливо піднесла свічку; у світлі дерев’яного фалоса Ігар побачив спочатку сліди різок на круглих сідницях і вже потім — чотири великі, якісь розмиті родимки, розташовані ромбом. Просто під правою лопаткою.

Зависла мовчанка; дівка з косою хрумтіла, доїдаючи медяник.

— Це не пляма, — сказав нарешті Ігар. — Це не родимка… Це… так…

Носійка ромба здивовано вивернула голову, намагаючись побачити те, що відбувалося ззаду:

— А що це, по-твоєму? Мене ж не один ти так шукав… Був один хлопець, начебто пірат, той теж просив завжди: «Мені ту, що