Читати книгу - "Меч приречення"

— Біловолосий! — заспівала, махаючи рукою, в якій тримала довгу, гостроконечну, спірально закручену мушлю. — Живий?

— Живий, — здивувався відьми́н. Піна довкола нього порожевіла. Ліве плече терпло, щеміло від солі. Рукав куртки був розрізаний, рівно і прямо, із розтину лилася кров. Я вибрався, подумав, знову вдалося. Але ні, не поїду нікуди.

Побачив Горицвіта, який біг до нього, спотикаючись на мокрій гальці.

— Я їх стримала! — заспівала сирена і знову затрубила в ріг. — Але ненадовго! Тікай і не повертайся сюди, біловолосий! Море… Воно не для вас!

— Знаю! — відкрикнув він. — Знаю! Дякую, Ш’єєназ!

VII

— Горицвіте, — озвалася Оченя, роздираючи зубами кінець бандажу і зав’язуючи вузол на Геральтовому зап’ясті. — Поясни мені, звідки під сходами взялася купа слимачої шкарлупи? Друхардова жінка саме її звідти прибирає і не приховує, що думає про вас обох.

— Шкарлупа? — здивувався Горицвіт. — Яка ще шкарлупа? Гадки не маю. Може, то перелітні качки погубили?

Геральт посміхався, обертаючи обличчя в тінь. Посміхався на спомин прокльонів Горицвіта, який усе пополудня провів, розкриваючи мушлі та гребучись у слизькому м’ясиві, пальці собі порізав і сорочку вишмарував, але жодної перлини не знайшов. І нічого дивного, бо, вельми схоже, не були то ніякі перлівниці, а звичайні беззубки чи мідії. Замір зварити юшку з молюсків відкинули, щойно Горицвіт відкрив першу мушлю, — молюск виглядав украй неапетитно, а смердів так, аж сльози текли з очей.

Оченя закінчила перев’язку й сіла на перевернуте цебро. Відьми́н подякував, оглядаючи вміло забинтовану руку. Рана була глибокою і досить довгою, сягала ліктя, який страшенно болів при рухах. Вони її ще на березі моря сяк-так перев’язали, але, перш ніж дійшли додому, знову почала кровоточити. Саме перед приходом дівчини Геральт вилив на розсічену кисть еліксир, що коагулював кров, поправив знеболюючим еліксиром, а Ессі застукала їх саме в ту мить, коли вони з Горицвітом намагалися зашити рану ниткою, засиленою в рибальський гачок. Оченя їх тяжко збештала і сама зайнялася перев’язкою, а тим часом Горицвіт пригостив її барвистою розповіддю про бій, кількаразово застерігши власні виключні права на баладу про всю пригоду цілком. Ессі, певна річ, засипала Горицвіта лавиною питань, відповідей на які він не знав. Її це роздратувало, очевидячки вирішила, що він щось від неї приховує. Набурмосилася і припинила допит.

— Агловаль уже знає, — сказала. — Бачили, як ви поверталися, а Друхардова жінка, уздрівши кров на східцях, помчала пліткувати. Народ кинувся до скель у надії, що хвилі щось викинуть, досі там крутяться, але, наскільки знаю, нічого не знайшли.

— І не знайдуть, — сказав відьми́н. — Я до Агловаля виберуся завтра, але попередь його, якщо зможеш, щоб заборонив людям крутитися біля Драконячих Ікол. Але ні слова, прошу, про ті сходи чи Горицвітові фантазії про місто Ис. Одразу ж знайшлися б шукачі скарбів та сенсації, — і з’явилися б нові трупи.

— Я не пліткарка, — Ессі насупилася, різко скинула пасемко з чола. — Коли про щось запитую, то не для того, щоб негайно бігти з цим до криниці й розповідати прачкам.

— Вибач.

— Я мушу йти, — сповістив їх раптом Горицвіт. — Ми з Акереттою умовилися. Геральте, беру твій кубрак, бо мій нелюдськи засвинений і все ще мокрий.

— Усе тут мокре, — докірливо сказала Оченя, з огидою штурхаючи носком черевичка порозкидану одіж. — Як так можна? Слід це розвішати, добре висушити… Ви жахливі.

— І так висохне, — Горицвіт натягнув вогку Геральтову куртку, милуючись срібними нютами на рукавах.

— Не верзи дурниць. А це, що це? Ну ні, ця торба все ще повна мулу і водоростей! А це… Що це? Фу!

Геральт із Горицвітом мовчки придивлялися до кобальтово-синьої мушлі, яку Ессі тримала двома пальцями. Забули. Молюск був ледь відкритим і виразно тхнув.

— Презент, — сказав трубадур, відступаючи до дверей. — Завтра в тебе уродини, Паяцинко, правда? Ну, то це подарунок для тебе.

— Це?

— Гарна, правда? — Горицвіт понюхав і швидко додав. — Від Геральта. Це він вибрав для тебе. Ох, уже пізно. Бувайте…

Коли він вийшов, Оченя якусь мить мовчала. Відьми́н дивився на смердючого молюска і соромився. За Горицвіта й за себе.

— Ти пам’ятав про мій день народження? — повільно спитала Ессі, тримаючи мушлю якомога далі від себе. — Дійсно?

— Віддай це мені, — різко сказав він. Устав із сінника, оберігаючи перев’язану руку. — Прошу пробачення за того ідіота…

— Ні, — запротестувала вона, витягаючи маленький ножик із футляру біля пояска. — Мушелька справді гарна, я її залишу собі на пам’ять. Тільки слід її помити, а перед тим позбутися… вмісту. Викину за вікно, нехай з’їдять коти.

Щось стукнуло об підлогу, покотилося. Геральт розширив зіниці і значно раніше, ніж Ессі, побачив те щось.

Була то перлина. Гарно переливалася і виблискувала. Блідо-блакитна перлина завбільшки як напучнявіла горошина.

— Боги, — Оченя теж її помітила. — Геральте… Перлина!

— Перлина, — засміявся він. — Все-таки ти дістала подарунок, Ессі. Я тішуся.

— Я не можу її прийняти, Геральте. Вона варта…

— Вона твоя, — перебив він. — Горицвіт, хоч прикидається дурником, справді пам’ятав про твої уродини. Справді хотів тебе порадувати. Казав про це, вголос. Ну от, доля почула й виконала, що слід.

— А ти, Геральте?

— Я?

— Чи ти… Теж хотів мене порадувати? Ця перлина така гарна… Мабуть, дуже коштовна… Не жалкуєш?

— Тішуся, що вона тобі подобається. А, якщо жалкую, то це того, що була тільки одна. І того, що…

— Так?

— Що не знаю тебе так довго, як Горицвіт, так довго, щоб я міг знати і пам’ятати про твій день народження. Щоб я міг обдаровувати тебе й радувати. Щоб міг… називати тебе Паяцинкою.

Вона підійшла і раптом закинула йому руки на шию. Він спритно і швидко випередив її рух, уник її уст, холодно поцілував у щоку, обнімаючи її здоровою рукою, незручно, відсторонено, делікатно. Відчув, як дівчина застигає і повільно відступає, але тільки на довжину рук, які все ще лежали йому на раменах. Знав, чого вона чекає, але не зробив цього. Не пригорнув її до себе.

Ессі відпустила його, відвернулася в бік прочиненого брудного віконця.

— Ну звісно ж, — раптом сказала. — Адже ти зі мною ледь знайомий. Я забула, що ти зі мною ледь знайомий…

— Ессі, — сказав він після хвилинного мовчання. — Я…

— Я теж із тобою ледь знайома, — вибухнула, перериваючи його. — І що з того? Я тебе кохаю. Нічого не можу з цим удіяти. Нічого.

— Ессі!

— Так. Кохаю тебе, Геральте. Мені байдуже, що ти подумаєш. Кохаю від моменту, коли я