Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

– Налий!

Нік розлив по чарках.

– Будьмо, – Сахно підняв свою чарку. – За світле майбутнє!..

Випивши, він закусив кружечком хлібної скоринки і повернув свій погляд на буханець.

– Відкорковуй вино!

Нік передав Сергію першу пляшку та став стежити за вже знайомим ритуалом, під час якого Сахно, здавалося, ставав абсолютно іншою людиною, ще менш зрозумілою і передбачуваною, ніж зазвичай.

Буханець прийняв у себе тільки півтори пляшки. Червоне вино зупинилось і заблищало маленьким круглим озерцем на місці вирізаної скоринки.

На обличчі Сергія прочитувалось явне роздратування.

Він дивився на вино, що залишилося в другій пляшці, й похитував головою. Потім обернувся до Ніка:

– Налий горілки і лисицю розклади!

Нік слухняно виконав вказівки. Йому не хотілося зараз суперечити Сергію або ставити його на місце. Це було б не лише даремною, але, можливо, й небезпечною справою. Було видно: все, що накипіло в Сергія за останній час, поступово виходило на поверхню. Він мовби готувався звільнити свою психіку від злості й напруження. Тож нехай уже краще розряджається на буханці хліба, нехай називає черепаху Ніною, нехай навіть освідчується їй – аби все це повернуло його врешті-решт у спокійний і робочий стан. Тим більше, що робота вже почалась. І він справді покірливо взяв на себе функцію сокири. Адже саме так його влітку назвав Іван Львович, іще перед тим, як Нік із ним познайомився. Сокира багаторазового використання…

– Ну що, ризикнеш? – запитав він, знову вказуючи поглядом на буханець.

Нік кивнув. Узяв гострий ніж. Нахилився над буханцем, трохи пародіюючи рухи Сахна. Вставив вістря ножа в середину винного озерця. Повільно повів ножем до краю. Дійшовши до краю буханця, почекав. Потім провів другу наскрізну лінію ножем і, підклавши лезо плазом під відрізаний шмат, підняв його і тут же м’яко опустив на блюдце. Буханець тепер був схожий на початий торт. Вино трохи сочилося з м’якуша хліба, що оголився.

– Молодець! – задоволено мовив Сахно. – Недаремно живеш!

Він уміло відрізав і собі шмат просоченого вином хліба. Уклав його на блюдці, підніс до рота. Спочатку відпив вино, що просочилося, потім акуратно взяв шмат рукою і, підтримуючи блюдце поряд, відкусив хліб.

Час біг швидко і непомітно. Сонце перекотилося на іншу сторону будинку і поступово пішло далі, звільнивши місце сутінкам. Нік увімкнув світло. Сергій – магнітофон. Хліб було доїдено. Після горілки та «винного» хліба навіть м’ясо лисиці видалося смачним і не таким уже жорстким.

Відкоркували третю пляшку вина. Пили мовчки, під Шуфутинського.

– А знаєш, – несподівано заговорив Сахно, і голос його прозвучав напрочуд свіжо і чисто, як у підлітка. – Я коли гроші отримаю, поїду в Чехію, в гори… У мене там одна знайома є…

Замовк він так само несподівано, як заговорив. Підійшов до магнітофона, поставив касету з іншого боку.

Нік важко зітхнув, почувши запис ритму серця.

«Хоч би вже швидше сп’янів та заснув», – подумав Нік про Сергія.

Але Сахно був бадьорий. Він знову налив собі вина. Випив, потім закурив цигарку.

Нік учув знайомий солодкуватий запах.

– Хочеш? – запитав Сергій.

Спочатку Нік хотів відмовитись, але несподівано для самого себе простягнув руку і отримав від Сергія цигарочку. Теж закурив.

– Ти дим у легенях затримуй! – порадив Сахно.

Нік послухався поради. Через кілька хвилин куріння відчув помітну втрату ваги, надзвичайну легкість у тілі.

– Ну як? – запитав Сергій.

Нік кивнув.

На тлі легкості звідкись іздалеку, з внутрішнього далека наближався головний біль, а він почуттями, нервами-доповідачами стежив за ним, повністю сконцентрувавшись на собі та своїх внутрішніх відчуттях.

Раптом згадалася вчорашня газета із заміткою про смерть Погодинського, про яку він іще нічого Сергію не сказав. Думки вповільнили свій хід і потяглися в голові ліниво, немовби спеціально затримуючись і зависаючи.

«Сказати чи не сказати? – думав Нік, дивлячись на Сахна. – Ет, краще завтра… Він однаково не зрозуміє, а якщо зрозуміє, то не так…»

Спати лягли вони досить рано, але на вулиці вже було темно. Посуд залишився на столі. А Нік і Сергій просто розбрелися кожен до свого ліжка.

Сахно тут же захріп, але, слава богу, не голосно.

Нік приліг, заплющив очі, але головний біль відволікав його від сну. Він крутився, намагався ні про що не думати, щоб легше заснути. Нічого не виходило. Помучившись години дві, він відчув колючу сухість у роті. Підвівся, випив води з-під крана. У кімнаті стояв солодкуватий дим, дихати було нічим. Може, через це він і не міг заснути?

Нік відчинив навстіж обидва вікна і знову влігся. Вже засинаючи, відчув на щоках рух прохолодного повітря.

Прокинувся вранці з абсолютно свіжою головою. Тут же почув якийсь дивний неголосний звук. Озирнувся, не розуміючи, звідки цей звук долинав.

Сахно спав, накрившись із головою ковдрою.

Прокинувся він знервований і охриплий.

– Ти що, хочеш, щоб я туберкульоз підхопив? – розсерджено втупився він у Ніка, що стояв біля плити.

– Від свіжого повітря ще ніхто туберкульозом не захворював!

Сахно підвівся, зачинив обидва вікна. Кашлянув і знову втупився в Ніка. Немовби чекав пояснень.

Знову в тиші квартири прозвучав дивний звук, і Нік озирнувся. На очі потрапила черепаха, що сиділа на її улюбленому місці – під пласким радіатором.

– Ти навіть її застудив!

– Кого застудив?

– Ніну! Вона щойно чхала!

– З якого побиту черепаха чхатиме? – єхидно запитав Нік, і тут же звук повторився, і долинав він справді від черепахи.

Вони обоє підійшли до неї, сіли навпочіпки. Вона витягнула шию, подивилася на двох людей якимсь тупим скривдженим поглядом і справді чхнула.

Сахно хитнув головою, подивився на Ніка нищівно. Звівся на ноги і виглянув у вікно.

– Добре хоч, що сонце світить. Я піду, пущу її погрітися на сонечку, – сказав Сергій.

Одягнувшись, він підхопив черепаху і вийшов, гримнувши дверима.

Нік важко зітхнув. Повільно перемив посуд, витер стіл.

Знову згадав про вчорашню газету.

Задзвонив телефон.

– Ну як? – запитав знайомий голос.

– Усе гаразд, – доповів Нік. – Чотири собаки.

– Потім дзвонили?

– Так.

– Чудово, завтра передзвоню.

Опустивши трубку на місце, Нік раптом подумав, а що станеться, коли ця газета потрапить на очі цим невидимим режисерам їхніх дій? Що вони зроблять?

Відповіді не було.

У квартиру ввірвався Сахно з переляканим обличчям.

– Вона втекла, ходімо! – квапливо заторохтів він.

– Хто втік?

– Черепаха!

Нік спочатку подумав, що Сахно розігрує його.

– Та я задрімав на хвилинку на лавці, розплющив очі – а її немає!

Вибігли на вулицю.

– Ось