Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

– Готові? – знов спитав піхотинець. – Тепер пильнуйте. В будинку навпроти в підвалах є бійниці. Зараз постараюся, щоб вони ожили.

Офіцер протяжно свиснув, і на цей злак з верхніх поверхів озвалися чергами кулемети, які примусили німців відкрити вогонь. Побачивши блиск пострілів, танкісти визначили, де їхиі майбутні цілі. Коли стрілянина стихла, піхотинець опустився на підлогу й жестом запросив танкістів сісти біля нього.

– Я хотів би, щоб ви, як тільки почне розвиднюватись, за умовним сигналом звалили браму і вогнем з гармати знищили ті вогневі точки. Тоді ми падемо вперед, а ви слідом за нами.

– А навіщо валити браму? Досить тільки прочинити, щоб висунути дуло, – сказав Семен. – Спробуємо зробити, що від нас залежить, а коли підете в атаку, то браму розчинимо навстіж.

– Ви обережні, – усміхнувся піхотинець.

– Ми обережні, але найважливіше те, що люди тут і далі мешкатимуть. Навіщо їм браму ламати.

– Як хочете. Я згоден.

Повернувшись иа подвір'я, здивовано зупинилися. Танк був геть обліплений людьми: вони сиділи й стояли на броні, товпились довкола.

– Хто ці люди? – запитав Семен. – Це ж не ваші солдати?

– Та що ви! – відповів офіцер.-Цивільні! Місцеві жителі. Не можу дати собі ради з ними. Ну, чого ви сюди повилазили? – гукнув він. – Я ж вас просив не виходити з підвалів.

– Машинку побачити, тане поручик. Непогана, нічого не скажеш.

– Наше вам поважання, панове танкісти! Пшепюрковського ви часом не знаєте? Він з нашої вулиці, такий з коротенькими вусиками, як у Гітлера.

– Такого з вусиками не знаємо, – відповів Єлень, сидячи на башті танка.

– Може, він їх зголив, але його прізвище Пшетор-ковський. Панове, не чули?

– На жаль, ні.

Люди оточили їх з усіх боків. Хтось пропонував цигарки, інший казав, що й винити знайшлося б, аби тільки було чим закусити.

В цій сердечній атмосфері, тим більше, що було темно, Янек наважився й опитав:

– А може, хто чув про поручика Станіслава Коса?

– Ніби не чув такого. А хто він? Земляк? З Варшави?

– Ні, з Гданська. Воював на Вестерплятте.

– На Вестерплятте!… – озвалося зразу кілька голосів,

Огрядна жінка зітхнула й хриплуватим голосом звернулася до танкістів:

– У вас є хвилинка часу? Гельцю, розкажи панам віршик.

Люди трохи розступилися, утворивши півколо, і на середину вийшла невеличка, може, років восьми, дівчинка. У темряві не можна було побачити її обличчя, – видніла тільки ясна пляма коротко підрізаного волосся та коротенька, вища колін біла сукенка. Гельцю не треба було двічі просити. Вона, видно, розповідала віршик не вперше, бо, зграбно вклонившись, почала:

Коли настали дні війни,

Дні подвигів крилатих,

Шеренгами на небо йшли

Солдати Вестерплятте.

(Тоді був гарний літній час.)

У них боліли рани,

Але з піснями хлопці йшли

На райськії поляни…

Десь близько протріскотіла кулеметна черга – одна, потім друга, вибухнула граната. Дівчинка зовсім не збентежилась і вела далі:

…Стояли в Гданську ми на смерть,

Нам не страшні гармати!

І мужності в серцях ущерть

В героїв Вестерплятте.

– Вона, пане, ніякого автомата не боїться, – голосним шенотом пояснила матуся. – Та й від бомби не розплачеться.

Тепер у вічність їхня путь…

Серед війни і грому

Всі чули рівну ту ходу

Морського батальйону.

Янек слухав, і на очі йому навернулися сльози. Останні слова не дійшли до його свідомості, в голові билися тільки ті, перші слова про те, що загинули всі, що мертві йшли шеренгами на небо. Тим часом дівчинка вклонилася, навколо залупали оплески.

Хтось, узявши маму під руку, похвалив:

– Ваша Гельця гарно читає.

Єлень подав із танка загорнутий у папір пакетик, Саакашвілі взяв його й передав дівчинці; то була денна порція цукру всього екіпажу.

– Ну, гаразд, кінчайте що виставу, – сердився піхотний офіцер. – Ідіть, люди добрі, в підвали. Ви просили, і я вам дозволив тут лишитись, але ж не заважайте.

– Ну, гаразд, гаразд, уже йдемо… Що тут говорити. Єлень згадав, що просила Ліда, і, скочивши на бруківку, схопив якогось чоловіка за рукав.

– Ви часом не знаєте, на Віденській вулиці стоїть такий жовтий будинок, третій від станції? Чи він уцілів?

– Два дні тому стояв. А що хіба?

– Та нічого, дівчина одна просила дізнатись.

– Може, в кого є ключ від брами? – розпитував тим часом Янек за дорученням Василя.

– Пане Зюлко, пане Зголко! – радісно гукали люди, розходячись по підвалах. – Військові питають про ключ від брами. Щось заробите, – це ж не службовий час.

– Поспішайте, бо скоро вже ранок, тоді нічого не матимете.

Знайшовся й пан Зюлка – сивий, худорлявий, згорблений. Квапливо прямував через подвір'я.

– Перестаньте мудрувати. Своїм, яких я вже п'ять років не бачив, задарма відчиню навстіж.

– Та нам якраз навстіж і не треба.

– Як скажете, так і зробимо.

Небо поблідло. Тільки над землею було ще темнувато від диму і легкого туману. Через подвір'я швидко проходили штурмові групи, зникали всередині будинку. Худорлявий підліток пристав до однієї з них.

– Пане солдат, – попросив, – дайте я потягну цей візок.-Він вхопився за ручки станкового кулемета. – Чого вам мучитись самому, удвох завжди легше. До того ж я тутешній, із Праги, вулиці покажу, розповім про всі пам'ятні місця.

Вони обидва зникли в темній брамі, а за якусь хвилину звідти вийшов офіцер і кивнув танкістам:

– Починаємо. В'їдете у браму – тоді мої солдати викличуть вогонь на себе, а ви одразу й ударте.

Танкісти закрили люки й обережно, повільно рушили вперед у темряву. Пан Зюлка, як і домовлялися, прочинив важкі залізні ворота, утворилася щілина завширшки з метр.

У цю мить затріщали перші автоматні черги піхотть ців, їм відповіли кулеметні черги з протилежного будинку. Німці стріляли низько, спалахи видно було над самою землею, Семен послав один за одним три снаряди, і кожен влучив точно в ціль. Зрештою, до ворога було близько – не більше, як двісті метрів. З вікон першого поверху висипали наші. Янек через приціл побачив того худорлявого хлопчака, який тягнув станковий кулемет, побачив і одразу ж загубив його, бо а протилежного будинку німці знову почали стріляти. Ретельно цілячись, Кос відловів їм із свого кулемета, а Василь всадив у те саме місце снаряд, пробивши в стіні діру.

Танк рушив услід за цепом піхотинців, перетяв площу і вийшов на вулицю. Орієнтуючись по блисках пострілів та вибухів гранат, танкісти били з гармати й кулеметів у вікна, в підвали. їхали серединою вулиці. Штурмові групи