Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори"

Але дивна річ — Злоткінс мав нині більше бойового духу, ніж гноми! Він часто просив у Торіна його карту й дивився на неї, міркуючи над рунами та значенням місячних літер, які прочитав Елронд. Саме він поквапив гномів розпочати небезпечні пошуки таємних дверей на західному схилі. Тож вони перевезли свій табір у продовгасту долину, вужчу за великий діл з південного боку, де з брами витікала річка, і захищену нижчими відногами гори. Ці дві західні відноги тяглися на захід від основного громадища — два довгі, круті обабіч кряжі, що поступово знижувалися до рівнини. З цього, західного, боку менше було ознак драконового плюндрування і росла сяка-така травичка для їхніх коненят. День у день гноми виходили зі свого західного табору, затіненого з ранку й аж за полудень, коли сонце починало скочуватися до лісу, — і, розбившись по троє, вишукували стежку нагору. Якщо карта не обманювала, то десь високо на крутосхилі, над початком долини мали бути таємні двері. День у день верталися вони в табір, нічого не знайшовши.

Та нарешті, цілком несподівано, знайшли те, що шукали. Філі, Кілі й гобіт якось опівдні поверталися назад до табору, пробираючись поміж безладно розкиданих брил у південному кінці долини. Обходячи величезний камінь, що стримів самотою, мов стовп, Більбо натрапив на якісь наче грубі східці, що вели нагору. Схвильовані, подалися троє по тих східцях, які перейшли в ледь помітну, вузьку стежку. Стежка то губилася, то знову знаходилась, аж поки привела на вершину південної відноги й потім, нарешті, до ще вужчого виступу, що повертав на північ, упоперек схилу гори. Глянувши вниз, шукачі побачили, що стоять на самому бескиді, який нависав над початком долини; внизу, під їхніми ногами, виднів табір. Мовчки, тиснучись до кам'яної стіни по праву руч, вони одне за одним пішли виступом, поки дійшли до невеликої заглибини — затишної, порослої травою, з крутими стінами. Помітити цю заглибину неможливо було ні з долини — нависало урвище — ні здаля, адже вона була така маленька, що здавалася просто темною розколиною. Заглибина не була печерою — вгорі видніло небо, але стіна, якою вона кінчалась, була внизу гладенька і прямовисна, мов її виклав муляр, тільки тут ні шва тобі, ні щілинки.

Не розгледіти було також ні одвірка, ні порога, ні засува чи замкової шпарини, але гноми з гобітом не сумнівалися, що знайшли-таки двері.

Вони їх і штовхали, і пхали, й били; благали зрушитись, промовляли уривки відчиняльних заклинань, але все лишалося нерухоме. Зрештою, натомившись, посідали відпочити на траві, а тоді, вже надвечір, розпочали свій довгий спуск у долину.

Того вечора всі в таборі були схвильовані. Вранці приготувалися до ще одного сходження. Тільки Бофур з Бомбуром зосталися стерегти поні й привезені від річки припаси. Решта пішла спочатку долиною, а тоді вгору по знайденій стежці й так до того вузького виступу. Тут вони не могли пронести ні клунків, ні пакунків, такий вузький був прохід і така запаморочлива прірва зяяла ліворуч — сто п'ятдесят футів завглибшки, ще й гостре скелля внизу. Та кожен з них обв'язався попідруч мотузкою, тож нарешті вони дісталися щасливо до тієї невеликої, порослої травою заглибини.

Тут поставили свій третій табір. Усе необхідне підняли знизу на мотузках. Тим самим способом

час від часу спускали вниз когось із жвавіших гномів, — як-от Кілі — обмінятися новинами чи посторожувати. Тоді підіймали до горішнього табору Бофура. Бомбур не хотів нагору — ні по стежці, ні на мотузках.

— Для таких піднебесних прогулянок я затовстий, — відмовлявся він. — Мені в голові запаморочиться, та ще на бороду наступлю, і тоді знов стане вас тринадцятеро. А мотузки з вузликами затонкі для моєї ваги.

На щастя, в цьому він помилявся, як ви побачите згодом.

Тим часом дехто пішов обстежувати виступ далі, за заглибину, і там починалася стежка, що вела вище й вище — чи не до самої вершини; але ніхто не зважився підійматися дуже високо, та й не було в тому особливої потреби. Там, на великій висоті, панувала тиша — її не порушував ніякий птах, ніякий звук, тільки вітер свистів у щілинах. Гноми розмовляли тихо, не гукали й не співали, бо в кожному камені таїлася небезпека. Ті, що морочилися з секретом дверей, теж нічого не добилися. Надто були вони нетерплячі, щоб пам'ятати про якісь там руни та місячні літери; без перепочинку дошукувалися: де ж саме на гладенькій кам'яній поверхні сховані ті двері? З Озерного міста гноми привезли кайла та всілякі знаряддя й спочатку випробували їх. Але від ударів об кам'яну стіну дерев'яні ручки розліталися на скіпки, ранячи гномам долоні, а сталеві гостряки відламувались або розплющувалися, мов свинцеві. Гноми навіч переконалися:

гірничими способами нічого не вдієш супроти чарів, якими замкнено двері, та й страшно їм стало гомінкої луни.

Гобітові сидіння на порозі видалося невеселим і стомливим. Ніякого порога, звісно ж, насправді не було, але вжарт гноми прозвали порогом зарослу травою латку між стіною і входом до заглибини, — згадуючи Злоткінсові слова на такій давній-давній вечірці в гобітівській норі, коли той сказав, що вони можуть посидіти на порозі, поки щось придумають. Отож вони сиділи й думали, а то знічев'я нишпорили довкола і ставали дедалі похмуріші й похмуріші. Коли знайшлася стежка, гноми трохи збадьорились, але нині знов занепали духом, і все ж вони не хотіли покинути гору й піти геть. З Більбо теж пуття було не більше, ніж із гномів. Він нічого не робив і не хотів робити; тільки сидів, спиною притулившись до гладенької стіни, й дивився ген на захід через вхідний отвір — понад бескидом, понад широкими просторами — на темну стіну Чорного лісу й далі, за ліс, де іноді йому нібито щастило розгледіти на обрії далекі гори. Коли гноми питали його, що він робить, Більбо відповідав:

— Ви ж сказали, що моя робота буде сидіти на порозі й думати, не кажучи вже про те, щоб лізти всередину, отож я сиджу та й думаю.

Але мені здається, що гобіт не дуже думав про роботу, а все про те, що ховала голуба далина: про тихий західний край і Гору, і про свою гобітівську нору під Горою.

Посеред трав'яної латки лежав великий сірий камінь, і Злоткінс невесело дивився на нього або стежив за чималими слимаками. Мабуть, слимакам була до вподоби ця невелика затишна місцинка, захищена холодними