Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Виграв він, бо рівно через хвилину савівці вийшли зі своїх машин і пішли до нас, щоб довідатися, що сталося. Невиспані, неголені, щулячись від холоду, вони навіть не встигли нічого второпати, як Тоша і Мишко повалили їх на мокрий світанковий асфальт, а я з Гошею виволокли з фургону водія.

Потому я відчинив задні дверцята фургона і, побачивши купу пакетів та спортивних сумок, напханих грошима, крикнув:

— Усе в ажурі!

— У багажник, — наказав савівцям Мишко.

Вони були не дуже кремезними, але все-таки їм знадобилося кілька хвилин для того, щоб розміститися вчотирьох в одному багажнику.

— Тіснувато буде, хлопці, — сказав Мишко і замкнув їх.

Після цього ми сіли у фургон і помчали до своїх автомобілів, що залишилися біля «Вершини».

Яна і троє бородатих чорнооких хлопців Кахи вже чекали на нас.

Ми мовчки вийшли з фургона і почали перекладати у багажник своєї машини гроші. Я тримав руку в кишені плаща і був готовий вистрелити будь-якої миті.

Але стріляти не довелося.

Переклавши гроші, я дістав складений учетверо аркуш паперу.

— Читатимете? — запитав я горців.

— Аякже, — сказав один із них.

Записка, написана мною на прохання Кахи, була стислою:

«Саво, ми допомогли тобі обіграти „Вершину“, але ти нечесно повівся з нами, тому ми вирішили силоміць забрати те, що належить нам. З повагою С. і М.»

Прочитавши, горець запитав у мене:

— А він зрозуміє, про що йдеться?

— Звичайно, — сказав я.

— Тоді добре.

Я відчинив дверцята, кинув записку у фургон і запитав горців:

— Усе?

— Усе, — мовив один із них.

— Вас провести? — запитав другий.

— Не потрібно.

— Ну, що ж, бувайте.

Через дві години ми були вже за двісті п’ятдесят кілометрів від Великого Курортного Міста.

Ще через годину — зупинилися біля невеликої закусочної край дороги, щоб поділити гроші.

Незважаючи на «хілтонівські» ціни, саме кафе було однією з найгірших забігайлівок на цій дорозі. Відбивні які нам подали, були стільки разів заморожені та розморожені, що вони розповзалися під ножем, а гриби і сир, висохлі, почорнілі, нагадували вірусні культури, якими заправляють бактеріологічну зброю.

Але кафе мало одну перевагу — в обгороджених фанерними щитами кабінках можна було сховатися від людського ока, що ми і зробили, відмовившись від будь-яких пропозицій.

— Може, хоча б кави? — благально запитала офіціантка. — Ні.

— У нас є капучино, чай з льодом. Коньяк. Лікери.

Утомившись від неї, Тоша запитав:

— А мінеральна вода в пляшках?

-- Є.

— Принеси кілька пляшок, — мовив Тоша, — але не відкривай. Ми самі.

І тільки після того, як нам дали спокій, ми висипали на стіл гроші з пакетів і спортивних сумок та прочитали вкладені в них записки:

— «Муха». Двадцять три тисячі.

— «Фішка». Сім.

— «Вершина». П’ятдесят чотири.

Усього ми нарахували двісті чотирнадцять тисяч доларів.

— Чудово.

Кожному дісталося по п’ятдесят три з половиною тисячі.

— Непогано для початку, — сказав Гоша.

— Якого «початку»? — вирішив уточнити я.

— Хлопці про все знають, — озвався Мишко, — і допоможуть нам віддати наші борги.

— А-а-а-а, — протяжно мовив я і знову перепитав: — А ми збираємося віддавати борги?

— А хіба ні? — здивувався Мишко.

— З п’ятдесятьма трьома тисячами?

— У нас на двох сто шість, — сказав Мишко.

— Багато.

Мишко не зрозумів:

— Ми що, залишимо все так, як є?

— В жодному разі. Але додому нам зарано.

— І що ми робитимемо?

— Я хочу — сказав я, звернувшись до Тоші і Гоші, — позичити ваші гроші під тисячу-півтори відсотка.

— Згода, — сказав Тоша.

Гоша ж спробував порахувати, яку суму він отримає після угоди. Але не зміг.

Усе це зайняло так багато часу, що Тоша не витримав і сказав за нього:

— Він теж згоден.

— Тепер у нас двісті тисяч, — мовив я.

— І ми з тобою… — почав Мишко.

— І ми з тобою їдемо в Північну Столицю, щоб зіграти у велику гру.

— А ми? — запитав Гоша.

— Поїдете в містечко, яке славиться казино «Золотий Дракон», — я поклав перед ними аркуш із кількома іменами, — довідаєтеся все про цих людей. Тут приблизні дати народження і адреси, за якими вони мешкали востаннє. Зберете інформацію і чекатимете на нас. Домовилися?

— Авжеж, — сказав Тоша.

— Чудово, — мовив я, — ми візьмемо вашу машину.

Маленька, терпляча, завжди усміхнена дівчинка. Вона жодного разу не запитала «Куди? Навіщо? А що потім?»

Вона мовчки супроводжувала нас і була готова будь-якої