Читати книгу - "Фіолетові діти"

— Я не всемогутній, — заперечливо мотає головою він, — я не можу туди телепортуватися, бо я там ніколи не був, це небезпечно, я можу промазати…

На даху вітряно. Я йду за Кирилом і озираюся. Десь тут повинна бути Майя. Я справді знаходжу її поглядом. Вона чорніє маленькою безпорадною грудкою біля кам’яного парапету, сидить, обхопивши однією рукою коліна, а другою розмазує, намагаючись витерти, чорні від туші сльози. На її плечі накинута завелика куртка. Вона невідривно дивиться в бік, який від мене затуляє цегляна надбудова.

Я помічаю, що Кирило теж дивиться не на Майю.

Що це?

Я роблю крок, повертаю голову і бачу несподіваних учасників, які розігрують зовсім іншу виставу.

До блідого Арсенія, що стоїть біля Майї, наближається Ігор.

— Я тебе знайшов! — каже йому Ігор. — Тобі кінець!

— Аякже, — криво всміхається Арсеній і робить крок до Ігоря. Ігор чомусь задкує у напрямку до краю даху.

— Кінець, — повторює Ігор якось гарячково. Він витягує мобільний і починає набирати номер. — Тобі кінець, потворо!

Він усе задкує. Край даху вже близько. Небезпечно близько, та Ігор нічого не помічає.

— Кидай телефон! — наказує йому Арсеній.

Ігор на мить застигає. Телефон випадає із його руки. Стукається з глухим звуком об тверду поверхню. «Алло!» — чується з трубки хриплуватий голос Олександра Дмитровича.

Ігор уже стоїть біля огорожі на самому краю.

— А тепер стрибай! — знову жорстко наказує Арсеній.

Ігор слухняно підіймає ногу, перелазить через огорожу.

— Ігорю, зупинися! — кричу я, але він, як зомбі, робить останній крок і зникає.

Я підбігаю до краю даху і бачу, як його тіло летить вниз і сюрреалістично падає на припарковану під будинком машину.

Все набуває рис нереальності. Тільки в скронях пульсує кров, і ноги робляться, як з вати.

— Що ти вдіяв! — я кидаюся до Арсенія, який вже повертається до мене і насмішкувато дивиться.

— А хто це у нас такий хоробрий? — цідить він крізь зуби і, не опускаючи погляду, наступає на телефон, що лежить поруч. Той тріщить під його ногою.

— Виродок! — кричу я, і сльози застилають мені очі.

— Це я — виродок? — криво усміхається Арсеній і робить крок до мене. — А він — добрий хлопець? Так? — його лице перекошує.— А ти знаєш, що він вдіяв? Знаєш?! Цей твій добрий хлопець? Що він наговорив Майї? Він хотів її вбити, як колись убив Альону!

— Це правда? Він каже правду?! — я повертаюся до Майї і раптом розумію, хто злив інформацію… Так, це був Ігор… Я зненацька усвідомлюю, що в мене до нього більше немає співчуття. І ця думка жахає мене. Як усе складно… Як усе перемішано… А ще більше мене жахають слова Арсенія:

— Звісно, я кажу правду! — продовжує він. — Їх треба винищувати! Цих старих недоробків, цей генетичний непотріб! Винищувати! Поки вони не знищили нас.

— Ти таки потвора, — не витримую я, — надлюдина срана!

— А тобі доведеться зробити вибір, кралечко. Так не вийде: і нашим, і вашим, — кривить гарні губи Арсеній і робить до мене ще крок.

— Не чіпай її!!! Що ти робиш?! — кричить Кирило і стає поміж нами. — Відійди від неї! Ти хоч раз можеш придивитися, хто з тобою поряд? Чи може — ти й справді виродок?!

— Виродок? Так, це правда! Зараз ти побачиш, який я і на що здатен! — очі в Арсенія спалахують жорстким синім вогнем.

— Ну, підходь, я подивлюся… — стискає кулаки Кирило.

У цю хвилину підбігає Майя, стає біля Арсенія і щосили кричить Кирилу:

— Ти що, проти нас?!

І тут, як у голлівудському фільмі, чути гуркіт моторів, і біля нас у повітрі з’являються два гелікоптери. Вітер від гвинтів такий, що на даху здіймається курява з пилу. Гігантські «бабки» зависають у повітрі, і я зовсім близько бачу в кабіні обличчя Олександра Дмитровича Селезньова. Я дивлюся на нього, хочу махнути рукою, аж раптом помічаю в його руках зброю. Вони ціляться в нас! Вони стріляють. І це справжні, не іграшкові патрони, бо від їхніх ударів відлітають шматки тиньку. Все ніби сповільнюється, я навіть бачу, як кулі летять мені назустріч. Матриця forever! Світ робиться дедалі нереальнішим. Я інстинктивно пригинаюся від куль, а Кирило тягне мене за кам’яний парапет, що має нас урятувати. Зненацька я чую, що мене ніби сильно штовхнули в плече. Потім пекучий біль робить світ і все, що відбувається, ще більш неможливим. Я прикладаю руку трохи нижче лівої ключиці — і відчуваю на руках гарячу рідину.

— Зараз, зараз, Даринко, ми заберемося звідси, — чую я голос Кирила. — Потерпи трохи… Зараз я сконцентруюся… — він прихиляється до стінки, заплющує очі. По його блідому обличчю і розгубленому виразу я відчуваю, що в нього погано виходить, бо він наляканий.

Таки це сталося: війна почалася.

Але мені це вже байдуже. Свідомість моя ніби розкололася навпіл, і я одночасно бачу збоку і себе, і зосередженого Кирила, і Майю, що схилилася до стінки за протилежним парапетом, і калюжу крові біля неї, і Арсенія, який чомусь не ховається, і його золоте волосся, і два гвинтокрили, і пилюку, і кулі, що летять…

У мене поступово темніє в очах.

…Летять срібні скалки розбитого дзеркала. Вони виблискують, як коштовні діаманти. Гарні та страшні водночас, бо від скляного пилу мої руки вкриваються кривавими цятками… Я чую металевий брязкіт зброї зовсім поруч. На мить мені здається, що посеред даху стоїть на повен зріст золотоволосий хлопчик із мого сну, і перед моїми очима здіймаються його велетенські чорні крила. Вони затуляють мені світ,