Читати книгу - "Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв"

Та й довго ж тягнеться час, коли чекаєш!.. Очі заплющуються самі; голова стає важкою-важкою, і в’язи не можуть втримати її. Так хочеться припасти щокою до теплого бананового листя, яке вкриває кадіб, принюхуватися до незвичного кислуватого запаху, яким тягне звідти, прислухатися до неголосного булькання рідини і мріяти про Гірібалу, про Калькутту, про спокійне і радісне життя.

Злипаються в юнака очі, хилиться голова… Не витримав Хакім, заснув. А Лаптєв мовчки сидів біля вогнища і позирав то на сплячого юнака-мусульманина, то на його односельчан.

Вони розташувалися в невимушених, позах: той жує “чапатті” — перепічку з найгрубішого борошна, той пахкає димом з “хуки” — індійської люльки, з якої дим проходить через воду; зморшкуватий старий задрімав, і його “тока”, конусуватий бриль з рисової соломи, впав та й покотився до вогнища. Здається, ніхто навіть не цікавиться сатіапалівським “силосом”.

Та ось зарожевів небосхил, спалахнули високі хмарки. Поступово замовкав неголосний гомін. А коли перший промінь сонця упав на верхів’я дерев, раптом з усіх боків пролунало:

— Хакіме, прокинься!

— Хакіме, час починати!

— Хакіме, неси трави!

Хакім схопився з кадоба й озирнувся повними жаху очима. Може, йому приснилося щось страшне, а може він спросоння не второпає, що до чого. Але ось його погляд зустрічається з поглядом Лаптєва.

— Час починати, Хакіме!

Юнак обережно піднімає бананове листя, прислухається, принюхується, потім засуває туди руку, так, наче в клітку до тигра, і, нарешті, витягає жменю сірозеленої липкої маси. Він не вірить у дивне перетворення, як не вірить і в те, що тварини їстимуть цей силос.

— Ойяме, — хрипко говорить Хакім. — Веди буйвола.

Починається найурочистіша частина церемонії. Поруч стоять два кадоби: один — повний свіжої запашної трави, а другий — чогось такого, що йому й назви не добереш. Куди ж посуне свій писок тварина?

Буйвол чапає неквапно. Може, його й дивує збіговисько людей, але він тільки скоса позирає на них каламутними сумними очима та байдуже метляє хвостом. Звісно, він тягнеться до трави. І по натовпу котиться хвиля розчарування.

Аж ось тварину приваблює незнайомий кислуватий запах. Буйвол повернув голову ліворуч, лизнув край кадоба з силосом, потім захопив язиком скількись там сірозеленої маси, невдоволено мотнув головою і знову взявся до трави.

— Не їсть! — вигукнув хтось. — Та й не дивно: недарма ж кажуть, що там є кров корови!

Але буйволові, певне, сподобалась незвична їжа. Він хапнув силосу ще раз, а потім ще і ще…

— Їсть! — одностайно загув натовп. — Їсть!

Все тісніше й тісніше згуртовувались люди навколо тварини, немов ніколи не бачили, як їдять буйволи.

А Хакім, забувши про надлюдську втому, про безсонні ночі, гладив шию тварини і задумливо дивився вдалину. Тепер він вірив, що в житті можна досягти всього, чого забажаєш…

Минув і день, і другий, і третій — буйвол Хакіма не здихав, а гладшав та набирався сили. Може, тут відіграло свою роль те, що хазяїн вперше за багато місяців помив його і почистив, не примушував працювати і годував досхочу, а може, така була дія препарату Федоровського, тільки очі у тварини заблищали, шерсть залисніла, загоювалися виразки, відростали збиті, порепані ратиці. Не марно покладав Хакім на цю тварину стільки надій — такого буйвола залюбки купить кожен, хто має гроші!

Успіх першого експерименту розвіяв сумніви більшості навабганджців. Найобережніші, правда, ще трималися, але їх все меншало й меншало. Дехто з індійців уже шкодував, що свого часу не відгукнувся на заклик Сатіапала першим і не одержав три кристали. Певне, це таки й справді коштовні речі, коли навіть сам П’яришонгкор ладний купити один кристалик за п’ятдесят рупій.

Виготовлення сатіапалівського “силосу” з ритуальної церемонії поступово оберталося на звичайну трудомістку процедуру. Вже селяни звикали до того, що можна годувати тварин корою та хмизом, і навіть дивувались, чому цього не робили раніше. Мешканці околишніх сіл не могли збагнути, чому це раптом у Навабганджі враз погладшала худоба, але щасливі власники чудесних кристалів нікому не розповідали про свою таємницю. То була мовчазна згода всіх навабганджців, і її суворо додержувався кожен.

Тільки товстий мулла, чесно відробляючи хабар у сто рупій, не тільки не готував “силосу”, а й гудив його скрізь, де можна. Мусульмани його слухали, підтакували… і поспішали до своїх кадобів з мішаниною, щоб виконати чергову операцію з приписів Сатіапала. Як завжди буває, голе базікання не встояло проти наочної агітації фактів.

Хоч який дурний був мулла Навабганджа, але й він зрозумів, що справу програно. З важким серцем поплентався він до мулли Ібрагіма, щоб доповісти про неуспіх.

На його подив, Ібрагім не розгнівався. Він сказав, що аллах сам знає, як покарати невірних, і, мабуть, не відкладатиме це надовго. Хай собі мулла заспокоіться до часу. Моулеві знає про все і, як власник солеварні, надіслав муллі Навабганджа скромний подарунок за його турботи — два чували чудової солі. Мулла може забрати її хоч і сьогодні.

Звісно, товстий мулла не відмовився і від цього хабара. Сіль у Навабганджі купують тепер у небачених кількостях. Продати крамареві — матимеш неабиякий зиск!

Цю комерційну операцію мулла проробив того ж вечора, і, коли б не вдався до надмірної застороги, ніхто б і не запідозрив його ні в чому. Але він інстинктивно відчував, що тут пахне чимось поганим, тому тягав сіль маленькими оклунками, обминаючи зустрічних десятою дорогою. Під час одного з таких рейсів мулла й потрапив до лабетів невсипущого Хакіма.

Юнак давно вже стежив за дивною поведінкою мулли. Може, коли б російський лікар свого часу не запитав про худорлявого моулеві та не висловив своїх побоювань, що то англієць, Хакім нізащо б не звів руку