Читати книгу - "Повернення короля"

й Араґорн мовив: «Мінас-Тіріт у вогні»… Однак опівночі надія і справді відродилася. Майстерні в морській справі етірці, пильно вдивляючись на південь, повідомили, що свіжий вітер із Моря несе до нас зміни. Ще задовго до світанку на щоглах наших кораблів затріпотіли вітрила, і швидкість наша зростала, доки ранок забілив піною прови суден. А далі вже було те, про що вам відомо: попутний вітер підганяв нас, у небі визирнуло Сонце і, коли минули три ранкові години, ми прибули до Гарлонду і розгорнули парадний бойовий штандарт. Хай що трапиться згодом, а то був таки великий день і урочий час!

– Хай яким є майбутнє, величні вчинки не втрачають своєї ваги, – сказав Леґолас. – Похід Стежками Мерців був величним діянням. І величним буде, хоч би в Ґондорі й не залишилося нікого, хто би міг його оспівати у прийдешні часи.

– А таке може статися, – спохмурнів Ґімлі. – Бо Араґорнове та Ґандальфове обличчя були понурі. Мені дуже цікаво, що вони вирішать там, унизу, в наметах. Адже особисто я – так само, як і Мері – волів би, щоби та наша перемога поклала край війні. Проте, хоч би що судилося нам іще зробити, я прагну брати в тому участь, аби уславити народ зі Самотньої Гори.

– А я – щоб уславити народ із Великого Лісу, – додав Леґолас, – і з любові до Володаря Білого Дерева.

Потому всі мовчки сиділи на стіні, занурившись кожен у свої роздуми, а тим часом між капітанами тривала суперечка.

* * *

Коли Принц Імрагіл попрощався з Леґоласом і з Ґімлі, він одразу послав по Еомера і разом із ним вийшов із Міста, попрямувавши до Араґорнових наметів, напнутих у полі неподалік од того місця, де загинув Король Теоден. І там вони тримали раду: Принц Імрагіл, Еомер, Ґандальф, Араґорн і Ельрондові сини.

– Панове, – почав Ґандальф, – вислухайте слова, що їх сказав перед смертю Намісник Ґондору: «Ти можеш тріумфувати на Пеленнорських полях один день, але жодна твоя перемога не скине Силу, яка повстає на сході». Я прошу вас не впадати, як він, у відчай, а тільки поміркувати над правдою, що є в цих словах… Видючі Камені не брешуть. До цього їх не змусить навіть Володар Барад-дура. Можливо, він і зумів би, та навіщо? Адже це його воля обирає, що повинні побачити слабші за нього духом, чи змушує їх помилятись у тлумаченні того, що вони бачать. Хай там як, а в тому, що Денетор побачив правду, коли угледів могутні війська, які Мордор виставив супроти нього, й ті, які щойно шикувались у бойові порядки, сумніватися годі… Нашої потуги ледве вистачило для того, щоби відбити перший великий наступ. Другий буде ще страхітливіший. Тож ми маємо мало надії на остаточну перемогу в цій війні, й Денетор знав про це. Зброя не допоможе нам перемогти, ні якщо ми сидітимемо тут і спробуємо перечікувати облогу за облогою, ні якщо виступимо на бій, аби нас здолали на протилежному березі Ріки. Вибирати треба менше з двох лих; і здоровий глузд підказує, що слід зміцнити ті твердині, які досі нам належать, і чекати нападу, – так, можливо, нам пощастить бодай ненадовго віддалити час кінця.

– Отже, ви волієте, щоби ми відступили до Мінас-Тіріта чи Дол-Амрота, чи до Смурного Капища і сиділи там, як дітлашня біля піскових замків, очікуючи на приплив? – запитав Імрагіл.

– Така порада була би для тебе не новою, – сказав Ґандальф. – Хіба впродовж цілого Денеторового правління ти робив щось інше? Ні! Я ж лише сказав, що це було би розважливо. Проте я не раджу бути розважливими. Я сказав, що ми не здобудемо перемоги з допомогою зброї. Я сподіваюся на перемогу, та не збройну. Хоч би що вирішили ми тут, а в центрі всього перебуває Перстень Влади, він є основою Барад-дура та Сауроновою надією… Про цю річ, панове, ви всі нині вже знаєте достатньо, щоби зрозуміти і наше скрутне становище, і Сауронове. Якщо він поверне Перстень собі, тоді ваша відвага марна, бо його перемога буде швидкою та цілковитою – такою цілковитою, що ніхто, доки триватиме цей світ, не зможе передбачити, чим вона закінчиться. Якщо Перстень знищать, тоді Саурон упаде. І впаде він так низько, що ніхто не зможе передбачити, чи підніметься колись. Адже разом із Перснем Темний Володар втратить більшу частину тієї своєї сили, яка була в нього від початку, й усе, що породила чи створила та сила, піде прахом, а сам Саурон довіку залишиться калікою, стане просто лютим духом, котрий поїдатиме сам себе в пітьмі й ніколи вже не зможе вирости і прибрати тілесну подобу. Так зійде нанівець могутнє зло цього світу… Так, є інші втілення зла, які можуть з’явитися замість нього, бо і Саурон – лише прислужник чи емісар. Одначе нам не судилось опанувати всі течії світу – ми повинні лише віддати свої внутрішні сили заради того, щоби покращити ту епоху, в якій нам доводиться жити, щоби викорінити зло на відомих нам полях, аби ті, хто прийде після нас, бралися до обробітку чистої землі. А яка тоді буде погода – на те ми вплинути не владні… Саурон також знає все це, а ще знає, що коштовна річ, яку він загубив, знову знайшлася, проте він іще не відає, де вона, – на це ми принаймні сподіваємося. Тож зараз його долають страхітливі сумніви. Бо якщо ми знайшли її, то серед нас є немало сильних духом, аби заволодіти нею. Це він теж знає. Адже я не помилюсь, Араґорне, якщо скажу, що ти показав себе Сауронові в Камені Ортанка?

– Так, перш ніж виїхати з Горнбурґа, – відповів Араґорн. – Я вважав, що вже час і що Камінь потрапив до наших рук саме з тією метою. Тоді минуло десять днів, відколи Персненосець подався на схід од Рауросу, тож я гадав, що Око Саурона слід відволікти від його земель. Після повернення до Вежі Темному Володареві нечасто кидали виклик. Однак, якби я завбачив, який блискавичний надійде удар у відповідь, то, можливо, і не наважився би постати перед ним. Мізерний час дали мені, щоби встигнути вам на допомогу.

– Як же це? – запитав Еомер. – Ти кажеш, що все буде марно, якщо Саурон отримає Перстень. А чому він не завдає нам удару, якщо думає, що Перстень у наших руках?

– Наразі він іще не впевнений у цьому, – сказав Ґандальф, – і він ще не вибудував свою потугу, а тому й вичікує допоки ми ще