Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір"

- Я знаю, де тут смачне морозиво. Сподіваюсь, зараз цей магазинчик працює.

Вона знову взяла мене за руку та повела в сторону невеликих кіосків. Насправді через такий натовп було не легко добиратись. Декілька разів я встав комусь на ногу, і в слід почув кучу побажань, щодо мого здоров’я.

- Ось, тут найсмачніше морозиво! – вигукнула Лія, вже розглядаючи яскраву вивіску. Її очі так світилися! Вони мали особливий колір зараз, як і сама дівчина. - Ти дивишся на мене, чи обираєш собі морозиво?

- Я вже обрав, - сказав, не відводячи погляду від неї. – Фісташка.

- Гаразд, а я буду декілька кульок різних фруктів, - вона посміхнулась, поправляючи своє волосся.

- І як тобі? – запитала Амелія, продовжуючи їсти свій ріжок морозива. Вона часто кидала свої короткі погляди на мене, а потім знову опускала очі, дивлячись собі під ноги.

- Це дуже смачно. Справді, дуже смачно.

- Я знала, що колись твоя любов до солодкого почне рости.

Вона гордо підняла голову догори, сміючись. Я також засміявся, спостерігаючи за нею у цей момент. Я був готовий віддати усе, аби завжди чути її сміх і бачити її такою щасливою та радісною, вільною, як зараз.

- Ти справді ніколи його не любив, чи просто придурювався? – знову запитала Лія.

- Справді. Я ненавиджу солодке, Лія, - я похитав головою, продовжуючи їсти морозиво.

- Так? Гарно бачу це, Дем’яне!

Ми вкотре перекинулись сміхом, продовжуючи йти пляжем. Вже було не так багато людей. Напевно, ми гарно відійшли від тієї вечірки.

- Сьогодні дуже гарні зірки, - прошепотіла Лія, піднявши погляд до неба. – Немов щось особливе буде.

- Що саме? – запитав я після короткої паузи.

- Не знаю, - вона опустила голову та повернулась до мене, вдивляючись мені в очі. – Щось особливе.

Декілька секунд, а можливо навіть хвилин, ми просто дивилися одне одному в очі. Ніби дійсно шукали відповідь на «Що ж це таке, особливе?». Хоча, здається, ми давно знали про це.. Або я просто намагаюсь себе потішити.

- Бляха! – вигукнув я, відчуваючи як несподівано Лія вимазала мене своїм фруктовим морозивом через якогось дурнуватого хлопця, який штовхнув її до мене.

- Прошу вибачити мені, боже! – брюнет посміхнувся, намагаючись виглядати дійсно стурбованим.

- Все гаразд, - Лія також посміхнулась хлопцеві, а потім повернулась до мене. – Дем’яне, вибач…

Я поправив свою сорочку, яка тепер була з величезною білою плямою від абрикосового морозива, а потім натягнув посмішку. Як могло так вийти, що я забруднився, а вони ні?

- Я готовий оплатити за вашу сорочку, сер, - впевнено сказав хлопець, поправляючи свій годинник. – Я Євген.

Здається, я почуваюсь справжнім ідіотом. Який ще Євген?

- Мені не потрібно нічого від вас, Євгене, - крізь зуби, огризнувся я.

- Євген? – перепитала Лія, уважно дивлячись на хлопця. Вона так довго дивилась на нього, немов тільки що на мене. – Євген…

- Вам так сподобалось моє ім’я, пані? – він посміхнувся. Ще більш широко та нахабно. Я готовий вибити усі його білосніжні зуби у цей момент!

- Ви здаєтесь мені схожим на одного Євгена, якого я знала у дитинстві.

Я відчув, як напружилось моє тіло, і як міцно я стиснув щелепу. Мій погляд просто був зафіксований на спині Амелії. Я не міг бачити її обличчя, її очей, які продовжували вивчати цього клятого Євгена. Якщо це той самий Євгенчик, я дійсно повірю в те, що він її доля!

- Можливо, ви скажете мені своє ім’я і тоді ми точно дізнаємось, чи ми були знайомі, - він трішки нахилив голову убік, а його погляд просто з’їдав дівчину.

- Я Амелія, - вона простягнула йому руку, і видно було, як він здивувався.

- Амелія Федоренко?

- Так, а ти все ж таки, Євген Балаж! Точно!

В цей момент я перестав звертати увагу на холодний вітер, який лупив мене в моє обличчя, на віддалену музику пляжної вечірки, на хвилі, чи будь-що інше. Я просто стояв, паралізований. Я тільки що випадково звів Лію та Євгена? Дійсно випадково зробив так, щоб це було випадково…

Моє серце пробило декілька тупих ударів, що змусили мене трішки задихнутись. Я не чув про, що тепер вони говорили. Я взагалі нічого не чув. Мені вистачило того, що я почув.. слова, котрі точно сповістили мене, що це кінець нашої близькості з Амелією.

- Я радий тебе бачити. Навіть і подумати не міг, що зустріну тебе через стільки років! – радісно промовляв Євген, з широкою білосніжною посмішкою, що гармонійно поєднувалась з трішки засмаглою шкірою.

- Я також не менш здивована!

Я вкотре напружився та нервово засміявся до себе. Це серйозно так, чи мені усе сниться? Я знову ненавиджу солодке, бляха! Кляте морозиво!!