Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

пішки під час походу до Національної портретної галереї. То була загалом марна справа, хіба що мала місце одна дрібниця, яку Робін списала з рахунку, бо Страйк навчив її не довіряти здогадам (що їх так романтизує широкий загал, необізнаний у детективній справі), оскільки, на його думку, здогади надто часто народжуються з особистих упереджень чи бажання видати гадане за реальне.

Утомлена, знеохочена й цілком певна, що нічого доброго від Джудит не почує, Робін проходила повз книгарню, коли в неї в кишені задзвонив мобільний. Маючи на руках рукавички, Робін діставала телефон довше, ніж зазвичай, тож коли почала відповідати, голос у неї звучав трохи перелякано; номер був незнайомий.

— Алло! Робін Еллакотт слухає.

— Добридень. Це Іден Ричардз.

Якусь мить Робін не могла пригадати, хто така та Іден Ричардз. Жінка на тому кінці ніби здогадалася про її трудність і додала:

— Донька Вілми Бейліс. Ви писали мені, моїм братам і моїм сестрам. Хотіли поговорити про Марго Бамборо.

— О, звісно, дякую, що подзвонили! — озвалася Робін, задкуючи до дверей книгарні й рукою затуляючи вільне вухо, щоб перекрити гамір машин. Тепер вона пригадала, що Іден — старша з Вілминих дітей, депутатка місцевої ради в Левішемі від партії лейбористів.

— Так,— відповіла Іден Ричардз,— і боюся, що ми не хочемо з вами говорити. «Ми» — це всі ми, зрозуміло?

— Дуже шкода,— сказала Робін, неуважно дивлячись, як доберман-пінчер присів і випорожнився на тротуар; поруч чекала власниця собаки з поліетиленовим пакетиком у руці.— Чи можу я спитати чому...

— Просто не хочемо,— відповіла Іден,— зрозуміло?

— Зрозуміло,— сказала Робін,— але ми хочемо просто ще раз перевірити свідчення тих, хто давав їх, коли Марго...

— Ми не можемо говорити за маму,— відрубала Іден.— Вона померла. Нам дуже шкода доньку Марго, але ми не хочемо витягувати з минулого речі, які... Ми не хочемо заново те все переживати. Коли вона зникла, ми були малими дітьми. То був важкий час для нас усіх. Тож наша відповідь — «ні». Зрозуміло?

— Зрозуміло,— відповіла Робін,— але я прошу, щоб ви подумали ще раз. Ми не будемо питати у вас нічого особ...

— Ви вже питаєте,— заперечила Іден.— Так-так, питаєте. А ми не хочемо відповідати, зрозуміло? Ви не поліція. Щоб ви знали, моя молодша сестра зараз проходить курс хіміотерапії, тож дайте їй спокій. Не треба їй ще цих переживань. На цьому я маю йти. Наша відповідь — «ні». Зрозуміло? Більше не контактуйте з нами.

Дзвінок обірвався.

— От лайно,— вголос вимовила Робін.

Собачниця, яка саме збирала з тротуару чималу порцію названої речовини, озвалася:

— Це саме воно, дорогенька.

Робін силувано усміхнулася, поклала телефон до кишені й рушила далі. Незабаром вона вже відчиняла скляні двері контори «Стерлінг і Коббз» і все думала, чи не можна було якось краще поговорити з Іден.

— Так,— промовила Джудит за п’ять хвилин. Робін сиділа перед нею у крихітному кабінеті, заставленому шафками для паперів. По односкладовому слову запала мовчанка, протягом якої Джудит переглядала документи, явно пригадуючи деталі справи, а Робін дивилася на неї. Краще було б зайві п’ять хвилин посидіти в приймальні, ніж бачити, як інша людина отак між іншим переглядає речі, які завдають їй стільки стресу й болю.

— Ем-м...— вимовила Джудит,— так... просто хочу згадати... так, ми отримали відповідь чотирнадцятого числа, як я і писала вам у листі, тож ви в курсі, що містер Канліфф відмовляється іти на поступки в питанні спільного рахунку.

— Так,— кивнула Робін.

— Тож я гадаю, що час застосувати досудове врегулювання,— провадила Джудит Коббз.

— А я в своїй відповіді на ваш лист,— відповіла Робін, не певна, чи адвокатка ту відповідь узагалі читала,— писала, що не бачу користі від досудового врегулювання.

— Саме тому я і хотіла поговорити з вами особисто,— усміхнулася Джудит.— Часто буває так, що коли сторони зустрічаються в одному приміщенні й говорять за себе — надто в присутності незацікавлених свідків, а я, звісно, буду поруч з вами,— то вони більше схильні іти на поступки, ніж у листуванні.

— Ви самі сказали,— заперечила Робін (у вухах у неї шуміла кров; чимдалі частіше на цих зустрічах виникало відчуття, що її не чують),— на нашій попередній зустрічі ви самі погодилися, що Метью хоче довести справу до суду. Його не цікавить той спільний рахунок. Він уже витратив удесятеро більше грошей, ніж там є. Він просто хоче мені помститися. Хоче, щоб у суді сказали, ніби я вийшла за нього заміж заради грошей. Він вважатиме, що недарма витрачав кошти на юристів, якщо буде вердикт, де скажуть, що в розлученні винна я.

— Дуже легко,— так само усміхнено сказала Джудит,— приписувати колишньому чоловіку найгірші мотиви з можливих, однак він явно розумний...

— Розумні люди бувають мстивими, як і всі.

— Це правда,— погодилася Джудит, явно бажаючи просто заспокоїти Робін,— однак відмова навіть спробувати процедуру досудоного врегулювання — дуже поганий хід для вас обох. Жоден суддя не зрозуміє тих, хто не спробував вирішити справу миром, не доводячи її до суду.

Насправді — і Робін знала це, і знала, мабуть, і Джудит — Робін просто не хотіла зустрічатися з Метью і юристом, який написав ті холодні, сповнені погроз листи.

— Я уже казала йому, що мене не цікавить спадок його матері,— сказала Робін.— Я тільки хочу повернути зі спільного рахунку кошти, які мої батьки вклали в наше перше житло.

— Так,— дещо втомлено кивнула Джудит, бо Робін повторювала ці самі слова на кожній їхній зустрічі.— Та ви розумієте, що його позиція...

— ...така, що я нічого не вкладала в спільні витрати, і він мусив мене утримувати, оскільки він узяв шлюб з кохання, а я, бачте, шукачка легких грошей.

— Вас