Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

його не хотіла розуміти. Жодного натяку на те, що збирається її відв’язати. Сиділа, віддихуючись, і дивилась на Глину. Лелю майже не було видно, але пес знав, що вона дивиться на нього. Він це завжди відчував. Такого погляду більше ні в кого немає. Лагідний і водночас твердий. Пес також сів, хоча сидіти й не можна. Запах довго не живе. Що довше вони сидітимуть, то важче потім буде шукати слід.

Куди поділася Марічка? 2

— Я вже не знав, де тебе шукати. Ну, де ж ти була?

Мовчання.

— Ти уявляєш, що ми тут передумали?

Марічка кивнула.

— Що ти уявляєш?

— Що мене з’їли…

— Я тебе серйозно питаю. В тебе совість є? Ще й жартує!

— Тобто що мене вбили…

— Марічко, ми все село оббігали. Навіть у твого друга були!

— Якого?! — мала, схоже, була спантеличена останніми словами Івася.

— Та якого ж! У тебе що, багато їх?

— Багато…

— Це ж хто?

Марічка замислилася. В Івася склалося враження, що вона боїться назвати когось, про кого він не знає. Хлопцеві навіть ніяково стало, наче дівчинка могла прочитати його думки.

— Багато, — вперто відповіла вона. — Всі.

— І Пластун? — глузливо спитав Івась.

— І Пластун.

— І Люба?

Марічка помовчала, потім тихо сказала:

— Ну, майже всі.

Запала мовчанка. Зрештою її порушив Івась:

— То де ж ти була, Марічко?

Мала не відповіла.

— Ти чуєш, що я тебе питаю?

Вона кивнула.

— То де ти була?

І знову без відповіді. Івась не витримав.

— Тобі що було доручено, Марічко? Ти забула, що нам наказував Лисий, коли йшов із села? Що від того, як ми виконаємо свої завдання, все залежить — навіть наші життя. Тобі було не найскладніше завдання: сидіти й стежити за хатою. Просто сидіти на місці й нікуди не ходити. А ти просто взяла й пішла. Тому не бачила, як знову залізли до нашої комори й забрали звідти рогача. Тепер ми навіть ступою не можемо користуватися. Ми так і не знаємо, хто це. Тобі ж нічого не треба було робити — тільки подивитися, хто це. А ти все залишила, наплювала на мене, на Петруся, на Лелю, на Лесика!.. Мало не поночі ти повертаєшся й навіть не зізнаєшся, де цілий день була. У тебе інші друзі тепер? Дуже добре. Тоді йди до них. Ми принаймні будемо знати, що у нас однією родичкою менше. І не будемо на тебе розраховувати.

Івась розумів, що наговорив зайвого. Але того, як поводилася мала, він просто не розумів. І це його дратувало. Та й день перед тим справді видався жахливий. Навіть віднайденому казанкові хлопчик не міг так радіти, як той заслуговував. Навіть тому не радів, що зміг перебороти жах підземелля й Любиних чар!

Бо то все було другорядне. А Марічка…

А Марічка заплакала. І цього вже Івась зовсім не міг терпіти. Зрештою, всі дівчата часом плачуть. Навіть Леля. Але їхні сльози — то зовсім інше. Коли з цих величезних синющих очей текли сльози, аж дивно було — ніби то не вода: такі величезні, такі безпорадні… Дивитися на це не було сил.

Івась пригорнув її до себе, Марічка обхопила його шию руками й заридала. Плече стало мокрим, а вона здригалася всім тілом, глибоко схлипувала й при цьому примудрялася ще вимовляти якісь слова:

— Він сказав… Він пообіцяв… Я йому повірила… Він обдурив мене…

— Хто? Пластун? — перепитав Івась.

Мала закивала головою і заридала ще палкіше, хоч хвилину тому таке й здавалося неможливим. Більше вона нічого не говорила, й Івась не уявляв, коли заговорить знову.

Зрештою, вона жива й здорова. А де була… Це, звісно, цікаво й важливо, та не так, щоб іще далі її мучити.

— Ночуватимемо сьогодні тут, — звернувся Івась до Петруся, який весь цей час сидів мовчки й про щось думав. Таке враження, що він навіть не слухав, про що говорили Івась і Марічка.

І справді, не відповівши на запитання, Петрусь підвівся й пішов надвір. Івасеві дуже хотілося піти за ним і подивитися, що малий надумав, однак залишити зараз Марічку саму він не міг. Та й не відпустила б вона його. Руки в неї, треба визнати, дуже міцні. Вже як обхопила за шию, то тільки сама й може відпустити. А хлопчик знав, що поки мала не виплачеться, вона його не відпустить.

— Ну от! — почувся з комори голос Петруся. — Я так і думав. Ніхто сюди не лазив.

— Як це? — не зрозумів Івась.

— Ніяк. Пастка на місці.

— Ти казала Пластунові про пастку? — спитав Івась Марічку.

Мала завмерла, перестала не лише схлипувати, а мабуть, і дихати. Тільки ще міцніше стиснула руки навколо його шиї. Ще одне запитання — і задихнуся, подумав хлопець. Але мусив ризикувати.

— То це він пообіцяв, що не полізе сюди?

Ще дужче стислися руки. А потім знову ридання. Все ясно.

До хати повернувся Петрусь. Він одразу пройшов до дверей комори й почав їх пильно роздивлятися.

— Ну от! Так я й думав, — сказав він, ні до кого, крім себе, не звертаючись. — Так я й думав.

— Що? — не витримав Івась.

— Рубали звідси, — коротко відповів Петрусь. І додав: — Знали, що ніхто хати не стереже, тож просто зайшли й порубали двері.

Марічка стихла. Більше ніхто нічого не казав. Мовчки постелилися й лягли спати. Тільки Петрусь, лігши на велику пухову перину, раптом підскочив.

— Що це?

— Рогач, — тихо відповіла з темряви Марічка.

— Який?

— Наш. Самоносний. Я його підмінила.

— То вони вкрали іншого рогача?

— Ага. Я туди поставила старого рогача. Того, що був у хаті Лесика.

— І за те дякую, — втомлено відповів Івась.

Мабуть, Марічка розраховувала на більше схвалення за свою кмітливість. Та в нього на це вже не було сил. Надто тяжким і виснажливим видався день.

Івась лежав і дивився в темряву. Звичайно, треба встати й піти шукати Лисого й Лелю. Втім, що з ними може статися? Лисий такий обережний і вправний, Леля така смілива, ще й Василько з ними. І Глина. Схоже, вирішили заночувати в лісі. Їм видніше.

Настала ніч.

Холодна ніч

Бігти нічним лісом — гірше не буває. Глина дороги не вибирає — біжить на запах. Довгою мотузку робити не можна, бо вона неодмінно десь заплутається в кущах чи корчах. Три кроки — це найдовша відстань від пса, яку можна собі дозволити. Сили в ньому, виявляється, ого-го! Тягне й тягне. І схочеш зупинитися, то не вийде. От упасти — цілком